Станьмо на захист християнської етики!
Народна мудрість каже: «Можна жити без батька, можна жити без матері, але не можна жити без Бога». А святий Василій Великий навчав: «Хто живе без Бога, неможливо, щоб мав щасливе життя».
Навколишній світ є дуже таємничим і напрочуд гарним. У кожного з нас бувають моменти, коли здається, ніби навколо темрява, в якій начебто стирається різниця між білим і чорним, між добром і злом. Ніби навколо нас порожнеча, в якій кожен залишений напризволяще і де немає нікого, хто відгукнувся б на біль і крик, хто подав би руку допомоги. На щастя, це не так. Ми маємо кому звірити свої думки, розповісти про свої болі. Наш голос чує Той, Хто створив увесь світ. Так, це Господь, Який простягає нам руку допомоги. І коли ми її приймаємо, то усвідомлюємо, наскільки легшим і радіснішим стає наше життя.
Хочу поділитися з вами своїм багаторічним досвідом роботи вчителькою християнської етики, катехиткою Краснянської ЗОШ № I-III ступенів Надвірнянського району Івано-Франківської області. Не маючи великої духовної бази, працюючи вихователем продовженого дня, навіть не усвідомлюючи, я кожної п’ятниці з дітьми розважала Страсті Христові. Тепер розумію, що Господь уже тоді повільними кроками вів мене до Себе.
Це були 90-ті роки минулого століття. Наша греко-католицька Церква вийшла з підпілля. Парохом у селі був отець-мітрат Іван Бойко, який по сьогоднішній день є у нас на парафії. В церкву я ходила, але любов до Бога була поверхневою, жила звичайним життям, мало розважаючи про Бога.
Пам’ятаю, мені мало виповнитися 33 роки. В моїй душі відбулися кардинальні зміни (думала – маю померти). У мене виникло велике бажання: відбути Святу Сповідь з цілого свого життя. До того часу я сповідалася (люди йшли і я – також), однак без щирого жалю поправи життя.
Та Свята Сповідь була щирою, сльози лилися рікою. Вона була досить довгою, з глибокими науками і повчаннями. Мабуть, керував Дух Святий, тому що в кінці розмови отець запропонував викладати катехизацію у недільній школі. Я сказала священникові, що у мене обмаль знань. На моє здивування, отець усміхнувся і мовив: «На те є Святе Письмо, багато духовної літератури». Я подякувала за довіру і погодилася. Відтоді почався мій тернистий шлях до Бога. (Не буду все описувати, адже можна написати цілу книжку).
Цьогоріч у вересні минуло 30 років, відколи ми з отцем Іваном Бойком виховуємо за Божими Заповідями молоде покоління, ведучи кожну дитину до Бога. Великі були випробування. Господь завжди вів і веде своїми стежками, долаючи різні перешкоди. Забігаючи наперед, скажу: моє село найкраще, воно багате Божими ласками, посвячене під Покров Пресвятої Богородиці.
Наша церква збудована на честь Різдва Пресвятої Богородиці. А недільну школу отець Іван посвятив нашій Небесній Матусі. У недільній школі проводилися конкурси, виховні заходи знавців Старого і Нового Завітів, вікторини. До кожного релігійного свята був написаний сценарій (Бог дав мені ще й цей талант).
Протягом двох років функціонуваланедільна школа. А потім запровадили в школах уроки християнської етики. Мій чоловік Стримбіцький В.Ю. працював заступником директора місцевої школи. Відтоді й почалася співпраця церкви та школи, яка триває донині. З першого по 11-ий класи проводилися уроки християнської етики. Наша школа була базовою в області. Тут проходили обласні та районні семінари, де я давала відкриті уроки з християнської етики.
У 1994 р. при церкві створили Марійську дружину, спільноту Лицарів Серця Христового. Налічувалося близько 200 дітей. Зараз ці батьки виховують своїх дітей у християнському дусі, у безмежній любові до Ісуса Христа та Матінки Божої.
Співпраця церкви і школи давала великі плоди. Діти виростали побожними, практикуючими християнами. Отець Іван дуже дбав про духовний зріст молоді. Ми об’їхали цілу Україну з духовними програмами. Три рази були в Польщі, в Ченстохово, один раз – у Літманово (Словенія). Важко працюючи на пасіці, о. Іван усі поїздки оплачував, дбаючи про високу духовність наших дітей. На високому рівні було національно-патріотичне виховання.
Крім школи, я допомагала священникові в церкві. Всі ці роки і по сьогоднішний час я готую дітей до Першої Сповіді та Урочистого Святого Причастя. Останнім часом мені дуже боляче чути, що нам не треба в школах християнської етики.
Треба, дуже треба! На власному великому досвіді можу сказати: «Без Бога не буде щасливого життя, не буде майбутнього, не буде України!».
Марія СТРИМБІЦЬКА.
с. Красна Коломийської єпархії.
