Життя людини на землі – це постійна боротьба проти гріха, зла і диявола. Ось чому Ісус заздалегідь застеріг нас, що «Царство Небесне здобувається силою, і ті, хто вживає зусилля, хапають його» (Мт.11,12). Тому кожній людині, яка хоче ввійти в Царство Небесне, необхідна сила, і Апостол Павло дає нам для цього добрі поради: «Нарешті, мої брати, зміцняйтеся Господом та могутністю сили Його!» (Еф. 6,10), бо «Хто страждав і сам був випробуваний, він може допомогти тим, що проходять через пробу» (Євр. 3,18).
Добігає вже майже до кінця другий місяць жорстокої війни в Україні… І як би ми оптимістично не трималися в нашій боротьбі, мабуть, нам не потрібно соромитися час від часу зізнаватися один одному, що сьогодні для нас кожна деталь важлива та чутлива… Те, що донедавна могло здаватися нам дрібницею, сьогодні може як піднести нас, так і завдати нищівного болю…
Боляче… Та все ж спробую віднайти відповіді на усі мої болі та болі мого Народу у запропонованій нам тиші XIII стації «Хресної Дороги» у Колізеї…
Ну що ж, ми почули, що перед обличчям смерті мовчання є красномовнішим від слів… Не погоджуюся, обурююся, але водночас намагаюся хоч якось увійти у запропоновану нам тишу… Тож не стану я цього разу багато говорити, сперечатися, доказувати… Не тому, що не маю що сказати, серце розривається від болю та бажання промовити до всього світу… Але чимало вже сказано і чи достатньо чують нас?…
Протягом останніх днів минулого тижня я, на жаль, просто потратив час, мабуть, на щось мало корисне, зокрема на довгі переписки, пояснення і навіть дискусії в коментарях під різними італійськими виданнями довкола новини про заплановане тримання хреста росіянкою та Українкою… І насамкінець я дійшов висновку, що немала частина християн в Європі до певної міри знову увійшла у фазу духовного «квієтизму» («душевного спокою»). Ця єретична течія в Католицизмі XVII сторіччя була засуджена, оскільки проповідувала повну відчуженість від власної боротьби зі злом, знаходячи абсолютне заспокоєння у тому, що, мовляв, «моє діло – молитися», а решта від мене і так нічого не залежить.
Особисто я не сприймаю позицію таких християн, які для заспокоєння власної ж совісті моляться за мир, але нездатні активно вибудовувати його конкретними вчинками та позиціями через різні особисті страхи.
Ось що мені доводилося почути: «Ви боретеся, а ми платимо дорогі ціни за газ та пальне.., ви боретеся, а завтра поволі і нас втягнете у війну.., ви боретеся, а нам в Європі просто потрібен спокій.., ви хочете не миру, а лише помсти..». І завжди: ви, ви, ви… боретеся, боретеся, боретеся… А де ж згадки про дикого ZVіра, що бомбить наші міста, ґвалтує дітей і жінок? Чому так часто звучить термін «боретеся», а не справедливо захищаєтеся? Чому самозахист підмінюють словом помста?.. Десятки разів я запитував себе про це та усіх моїх співрозмовників… Ні, ZVіра не можна згадувати, його не можна розлючувати… Йому потрібно потурати і так він поволі заспокоїться…
Я засуджую таку позицію та кажу, що вона є свідченням страху й відсутності справжньої віри. Вона є ілюзією, яка для комфорту в Європі чи для «квієтизму» в християнстві створює ілюстративний мир в картинці двох дружніх жінок, що несуть хрест, в той самий час, коли бомблять наші міста… Тому в одному з коментарів мені таки довелося написати наступне: «Вибачайте, що творимо дискомфорт у ваших спокійних серцях, ми щось не подумали, що нам слід помирати у тиші, а ми так необдумано робимо це з неабияким галасом… Не подумали, що це порушує ваше спокійне життя. Які ж ми нетактовні, пробачте! Радісних вам Великодніх свят»…
Що ж до жесту Папи Римського, без жодного лукавства, я переконаний, що він повірив, що робить добре, але насправді зробив нам неабияк боляче! Бо достатньо було перед тим, як це готувалося, провести невеличке соціологічне дослідження: як сприйме такий жест Українське суспільство, чи не доб’є це нас до кінця, і так уже сильно зранених, чи не улестить, зрештою, це агресорові тощо… Аналогічно, достатньо було, після ряду протестів, надати більш вагомих пояснень.., а так майже абсолютна тиша з Ватикану і сам доконаний факт ще більше завдали нам болю. Але навіть попри це, я звертаюся до всіх Братів і Сестер Українців не спішити з гаслами «зрада», «Папа – колаборант москви» та багато-багато інших, бо так не є. Адже саме це найбільше потрібно ворогові, щоб пересварити нас з цілим світом, який досі, можливо, недостатньо, але таки неабияк підтримав нас…
Я прожив у Римі 15 років, бував не на одній загальній Папській аудієнції і жодного разу не бачив, щоб хтось із трьох Понтифіків, яких я бачив, цілував прапор якоїсь із світових країн… Останніми днями ми це побачили з Українським прапором з Бучі! А скільки інших конкретних жестів Папа Франциск зробив у намаганнях досягнення миру в Україні!.. Про це, зокрема, неодноразово свідчив Посол України у Ватикані Андрій Юраш. Я не буду тут всього перелічувати, щоб не виглядало, що я наперекір суспільству намагаюся виступати апологетом Ватикану! Так, і мені незрозумілі деякі останні кроки й висловлювання Папи, але не спішімо сваритися геть з усіма і навіть з Папою! Чомусь я вірю (може, на чийсь погляд, і наївно), що Папі значно більше відомо, аніж нам…
Сьогодні, без сумніву, існують величезні загрози для цілого світу і мусить залишитися хтось із світових лідерів з таким обличчям, з ким у час найбільшої (не виключено навіть і ядерної) загрози збожеволівший агресор таки погодиться сісти за стіл переговорів… Чи не найкраще така роль підходить Папі, який є водночас як найбільшим духовним лідером, так і главою держави… І саме в цьому я і знаходжу для себе відповіді, чому з одного боку Папа Франциск робить вкрай рішучі кроки для підтримки України, але водночас є таким обережним і намагається не пересваритися з москвою… Згадайте Карибську кризу та Папу Івана XXIII, який у 1962 році врятував світ від ядерної загрози… Тодішній «Ostpolitik» Ватикану у дипломатичних стосунках з Радянським союзом був дуже болючим для переслідуваної Церкви в Україні і не тільки, але цей неприємний компроміс, чи навіть до певної міри принесення нас у жертву, дав плоди в момент найбільшої світової кризи. Пишу це, у великій мірі, примушуючи себе, бо важко таке прийняти в обставинах, в яких зараз знаходиться Україна… І зовсім би не хотілося, щоб у певний момент сьогоднішньої кризи ми стали розмінною монетою чи жертвоприношенням на жертовнику світової геополітики… Саме це й пояснює нашу чутливість щодо будь-якого компромісу з боку України. Бо як нам його пояснити матерям, які втратили своїх синів, чи осиротілим дітям?..
Я не претендую на те, що мої думки є правильними… Це просто думки вголос, саме вони мені прийшли до серця, коли я, наперекір власній волі і з болем у душі, таки змусив себе молитися ту Хресну Дорогу з Колізею з цілим світом! І це було нелегко, бо моя людська сторона і досі не приймає, щоб хрест ніс Каїн і Авель разом. Їхні хрести є абсолютно різними… Я робив це через силу, жертвуючи цю молитву за мир!
Я вірю, що згодом час розкладе усе на свої місця, тільки не шукаймо собі нових ворогів, не будьмо, як Ізраїльський народ, якому між «осанна» і «розіпни» вистачило однієї доби. Не спішімо нікого судити, розпинати… Бо поки соціальні мережі так щедро рясніли нашими гнівливими дописами на Папу Франциска, він і надалі продовжував молитися за мир в Україні, вітаючи українську делегацію у Ватикані на чолі з мером окупованого Мелітополя Іваном Федоровим. Він і надалі в своєму «Urbi et orbi» чітко та однозначно прикув увагу всього світу до жахливої війни в Україні. Тому я щиро вірю, що дуже скоро наше зранене українське суспільство змінить свою думку. Головне – не спішімо передчасно з висновками, будьмо виваженими, як би нам важко це не давалося! Повторюся: не шукаймо собі ворогів, бо у нас є один ворог, якого нам уже більше ніж достатньо…
На цій ноті і насправді зупиняюся у молитовній тиші за мир, закликаючи всіх вас, хто набрався терпіння і дочитав аж до кінця, в цю хвилину, поки ми ще сумніваємося у тих чи інших людях, довіритися єдиному Богові, а Він все бачить і чує. Він завжди на стороні тих, хто бореться, щоб викоренити зло зі світу. Але, «щоб ми змогли пізнати силу Його воскресіння, нам поки що доводиться брати участь у Його муках…» (пор. Фил. 3:10). Але як Воскрес Христос, так само вже скоро і воскресне наша розп’ята Україна!
Тому, повіривши у силу воскресіння, силу перемоги, спробуймо утихомирити наші серця у молитві, щоб Господь утихомирив серця усіх тих, хто зла нам бажає: «Щоранку призводитиму до мовчанки усіх нечестивих краю, щоб вигубити з Господнього міста усіх, що творять беззаконня» (Пс. 101, 8 ).
о. Іван СТЕФУРАК,
головний редактор.
