Новий документальний фільм про Митрополита Андрея – ретроспектива про створене сто років тому й живе по сьогодні

0
10

До 155-річчя з дня народження Митрополита Андрея Шептицького вийшов новий документальний фільм – історична ретроспектива про чотири проекти, чи напрямки діяльності Митрополита, які успішно діють і розвиваються у наш час.

Про актуальність постаті і чину Митрополита для нинішніх і майбутніх поколінь українців, про те, наскільки важливо знати і цінувати великих людей нашої історії, у програмі «Добра розмова» з Тарасом Бабенчуком – автор фільму Михайло Перун, доцент УКУ і керівник фундації «Андрей». Після прем’єрних показів цей фільм транслюватиметьсяв ефірі Живого ТБ та буде викладений у вільний доступ.

«Це фільм для людини, яка живе у ХХІ столітті, – каже автор. – Історична ретроспектива про те, що було створене чи підтримане Митрополитом, і діє сьогодні. Ми взяли чотири його проекти, кожен із яких – цілий напрямок суспільного життя: Національний музей мистецтв, Український католицький університет, скаутська організація «Пласт» та Шпиталь (чи «Народна лічниця»). Сьогодні у Національному музеї можна побачити українську ікону, збережену завдяки Митрополиту. Сучасний УКУ – прогресивний університет, де є богословські студії, але й школи бізнесу, журналістики тощо. «Пласт» – потужний фундамент молодіжної політики як сто років тому, так і тепер: у ті часи українці в Галичині не мали державності, тому так важливо було підтримати інституції, які займалися вихованням юнацтва і молоді – такі, як «Пласт».  І – Народна лічниця.  На початку минулого століття українці в Галичині не мали своєї лікарні, де б вони могли отримати доступну медичну допомогу. Так з’явилася ініціатива лікарів-українців, яку очолив доктор Озаркевич – створити першу невелику амбулаторію. Пізніше, за підтримки Митрополита Андрея, була створена Народна лічниця…»

Михайло Перун, як дослідник спадщини Митрополита Андрея, підкреслює таку його рису, як системність – рису, яка допомогла розвинути початкову ідею кожного проекту у щось більше.  Наприклад, Національний музей ім. Андрея Шептицького у Львові, яким ми його знаємо сьогодні, спочатку був церковним музеєм – музеєм української ікони.

«Свого часу Митрополит Андрей почав рятувати старі ікони, які по селах і містечках Галичини часто спалювали, коли будували новий храм. Тобто все почалося саме з цього – з порятунку старих ікон, які Митрополит викуповував у громади. Коли зібралася досить велика колекція, Митрополит передав ці ікони у церковний музей, який невдовзі став національним, і підтримував його й надалі. Шукав і знаходив людей, які б розвивали справу. Так, Національний музей довгий час очолював Ілларіон Свєнціцький – блискучий музеєзнавець, етнограф, доктор філології і громадський діяч. Окрім ікон, Митрополит Андрей купував багато експонатів для Національного музею у Європі, створив фундацію, щоб підтримувати його діяльність. Тому Національний музей – це не лише ікони, це гравюра, середньовічна графіка, китайське мистецтво, стародруки, ткацьке церковне мистецтво – понад 180 тисяч експонатів! Митрополит посилав українських митців навчатися за кордон – щоб вони не копіювали західний чи східний напрямок, а набували притаманного лише нашій культурі стилю. Власне, тому Новаківський, Сосенко, Буцманюк стали такими, якими стали… Тобто ця праця Митрополита була довготривалою, системною і націленою на майбутнє, на розвиток…»

Такий же підхід – із маленького зерна на квітуче дерево, був щодо чи не кожного проекту Митрополита. Недаремно у інтелектуальних і мистецьких колах Галичини того часу говорили – якщо хочете, щоб справа мала успіх, треба просити про підтримку Митрополита Андрея, бо він бачить сутність і можливості розвитку. А все це було тим більш важливим, тому що у той період Західна Україна не мала державності, а права українців прямо чи непрямо утискалися. Як виходили із цього становища тоді – можна розглянути на прикладі Богословської академії, яку нині знаємо як УКУ.

«У цьому періоді, після Першої світової війни, Польська держава, частиною якої стала Галичина, не дала українцям можливості заснувати свій університет. Саме тому, у липні 1921 року, українські науковці і викладачі заснували Український таємний університет, який діяв до 1925 року. І коли Митрополит у 1928 році створював Греко-католицьку Богословську академію, там були, поряд із богослов’ям і філософією,  факультети медицини і права – те, що було у Таємному університеті. Академія стала основою, де системно розвивалася українська освіта і наука: там було 40 викладачів, був науковий журнал, бібліотеки…»

Михайло Перун підкреслює: період життя Митрополита Андрея – часи Австро-Угорщини, Польщі, двох приходів радянських військ – це, фактично, період бездержавності України. І митрополит Андрей, окрім того, що дбав і і розвивав УГКЦ як її духовний лідер, опікувався і багатьма іншими ділянками суспільного життя, тим, що нині називається соціальним служінням. Наприклад, опікою дітей-сиріт. Після Першої Світової близько половини дітей у Галичині були сиротами – повними чи без батька. І Митрополит створив понад 30 сиротинців, де діти мали і їжу, і одяг, і притулок, і школу.

Окремо – про Народну лічницю, яку нині знаємо як Шпиталь Шептицького у Львові. Створений у 1904 як лічниця для надання безкоштовної медичної допомоги мешканцям Галичини, цей шпиталь працював у такому форматі 40 років, до 1944-го. У ті часи це була найкраща лічниця в Галичині.

«Приміщеннями займалася одна із фірм Івана Левинського. Була закуплена найсучасніша на той час медична апаратура фірми Siemens. До праці запрошені найкращі лікарі, які були серед українців. Сестри милосердя з ордену св. Вінкентія були запрошені з Бельгії – вони були фахівцями у медичній справі і вміли навчити цьому інших. Тобто, знову ж таки, –  якісний системний підхід до справи…»

У фільмі висвітлено і роботу сучасного Шпиталю Шептицького – першої в Україні недержавної лікарні, яка продовжує справу свого попередника. Це невелика лікарня, але, попри те, вона може швидко і ефективно реагувати на виклики, до яких, здається ніхто цілком готовим не був. Це і створення на початку 2015 року Центру психічного здоров’я – перш за все, для надання безкоштовної психологічної допомоги воїнам і ветеранам війни на Сході України та їх сім’ям. І діяльність під час епідемії коронавірусу та карантину – від медичного консультування та допомоги людям, які не мали підписаних угод з сімейними лікарями (тобто тим, хто повернувся з-за кордону, із заробітків чи навчання) до створення мобільних медичних бригад для допомоги літнім людям та інвалідам безпосередньо вдома. Благодійний фонд Карітас, Патріарший центр, Шпиталь Шептицького та інші підрозділи УГКЦ працювали у спілці для допомоги людям у їх потребі.

І – таке питання від ведучого Тараса Бабенчука: чи може, зважаючи на все, Митрополит Андрей Шептицький стати духовним орієнтиром для всієї України – совістю нації, як це відбулося із Блаженнішим Любомиром Гузаром?

«На мою думку, Митрополит Андрей – найбільший українець ХХ століття, – каже Михайло Перун. – Але українці все ще дуже мало знають про нього і його діяльність. У радянський період, починаючи з 1946 року, все, що стосувалося УГКЦ, нищилося, і з’являлися лише матеріали, які очорнювали і Митрополита, і УГКЦ загалом. З часів виходу УГКЦ із підпілля минуло 30 років. Звичайно, зроблено багато щодо висвітлення правди про Митрополита і його чин, але все ще й дуже мало, щоб осягнути масштаб цієї особистості. Складно уявити, що людина, яка фактично 15 останніх років свого життя була прикута до крісла, у ті надскладні часи змогла зробити так багато для України… І його діяльність у дуже багатьох ділянках була прозелітською, стратегічною, інколи випереджаючою свій час. Наприклад, його екуменічна діяльність, про що є чудова праця Блаженнішого Любомира – «Андрей Шептицький, митрополит Галицький, провісник екуменізму». Ватиканський собор почав говорити про екуменізм, фактично, з 1963 року, а Митрополит був ініціатором першого Велеградського з’їзду ще у 1907 році. І ще у ті часи писав листи до православних архиєреїв з думками про унійність і екуменізм.   Щодо розвитку УГКЦ і церковного життя сказано багато, але підкреслю: будучи василіянином, він запрошує в Україну отців-редемптористів, відновлює чин студитів, започатковує велику кількість жіночих монаших згромаджень… Важливо відновлювати історичну пам’ять про Митрополита Андрея, який, як митрополит УГКЦ, дбав про духовний супровід вірних, але, з іншого боку, дбав про весь український народ як етнарх нації, допомагав там, де це було можливо…»

 Джерело: reradio.com.ua

Leave a Reply