В інтервʼю hromadske Глава УГКЦ відверто розповів, як контактує з Ватиканом, чи зустрічається з предстоятелем УПЦ Онуфрієм, що стоїть на заваді обʼєднанню УГКЦ з ПЦУ, як церква допомагає священникам в окупації та полоні і коли буде спільна Пасха.
З Главою УГКЦ ми зустрілися напередодні Великодня, хоча про зустріч просили ще від 10 березня. Тоді Папа Римський Франциск заявив, що Україна може виявитися сильнішою, якщо матиме мужність «підняти білий прапор». Ця заява викликала чималий резонанс серед українців. Про це розповідає Христина Коціра для інтернет-видання «hromadske», передає пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ.
Глава УГКЦ відреагував того самого дня і зазначив: «Україна зранена, але нескорена. Україна змучена, але вона стоїть і вистоїть. Повірте мені, нікому й на гадку не спадає здатися.
А всім, хто зі скептицизмом дивиться на нашу здатність вистояти, ми кажемо: приїдьте в Україну і подивіться! Хто з вас не вірить у перемогу України — йдіть до сповіді! Бо це означає, що ми мало довіряємо присутньому в тілі українського народу живому Богові».
Така відповідь задовольнила не всіх, адже суспільство в умовах війни чекає різкіших реакцій.
В інтервʼю hromadske глава УГКЦ відверто розповів, як контактує з Ватиканом, чи зустрічається з предстоятелем УПЦ Онуфрієм, що стоїть на заваді обʼєднанню УГКЦ з ПЦУ, як церква допомагає священникам в окупації та полоні і коли буде спільна Пасха.
Що ви, як громадянин України і як церковний ієрарх, відчуваєте, коли чуєте неоднозначні заяви з Ватикану?
У християнському світі, коли між різними народами відбувалися війни, позиція Папи завжди була понад конфліктами. Щоб можна було потім бути посередником для пошуку рішень, як завершити конфлікт.
Але коли з Ватикану лунають неоднозначні голоси, ми є голосом України. Ми намагаємося відстоювати наші інтереси перед Вселенським арбітром.
Святіший Папа Франциск є союзником України. Але специфічним союзником, не таким, як інші політичні діячі — глави тих чи інших держав. З ним потрібно мати постійне спілкування і діалог, як ми зрештою і робимо.
Тому коли з його уст лунає щось, що контрастує з нашим досвідом, ми намагаємося чітко і ясно формулювати свою позицію, але ми виступаємо з позиції жертви несправедливої агресії, яка взиває про справедливість до арбітра.
Часом Папа виступає як приватний мислитель, тому нам деколи важко зрозуміти, чи Папа висловлює свою приватну думку, чи він говорить від імені держави Ватикан, чи від імені всієї Вселенської церкви. Здебільшого заяви, які нас турбували, Папа висловлював як приватний мислитель, то була його приватна думка, з якою ми сперечалися.
У який спосіб? Як ви комунікуєте: через відеозв’язок чи ви пишете офіційні листи?
Ми спілкуємося, використовуючи усі наявні в теперішній цивілізації засоби, але, очевидно, намагаємося це робити в такий спосіб, щоб це не зашкодило конфіденційності. Ми і зустрічаємося, і регулярно обмінюємося листами, електронними повідомленнями, навіть телефонними розмовами й повідомленнями в певних месенджерах.
Очевидно, що Папа особисто не може тими всіма засобами сам управляти. Він має своїх секретарів, які від його імені комунікують, приймають повідомлення, відписують, і в такий спосіб відбувається комунікація апостольської столиці.
Сьогодні є одна новизна, якої не було ніколи. Папа Франциск став доступним для журналістів, він наживо спілкується з пресою і постійно дає інтерв’ю. З одного боку, це дуже добре, бо є живе спілкування, але так само він стає вразливим, тому що часом журналісти маніпулюють. І ось ми це дуже відчули ще з 2014 року, коли почалася війна в Україні. Ватикан опинився на лінії фронту інформаційної війни.
Ви вважаєте, що всі розмови про вплив Росії на Ватикан перебільшені, чи, все таки, Росія намагається просуватися і там?
Росія своєю ідеологією і пропагандою впливає на весь світ, зокрема на Італію і на Ватикан. Тому інформаційне поле Італії впливає на категорії мислення італійської церкви й Святого престолу. російська імперія століттями інвестувала величезні кошти в пропаганду своєї культури на Заході. І міф російської культури сьогодні існує.
Пригадую, коли був студентом в Римі і хтось з професорів говорив про православне богослов’я, вони майже завжди мали на увазі російське православне богословʼя, ніби інших богословських шкіл у православному світі не було.
Ми, студенти з України, намагалися все зробити, щоби інші православні стали знаними в католицьких наукових центрах у Римі — грецький світ, румунський світ, болгарський світ. Але засилля російського православ’я відчувалося як у світських університетах, так і у вищих навчальних закладах Католицької церкви.
Тому перед нами — колосальне завдання змінювати це. От приклад: поняття української ікони ввійшло в науковий світ лише у другій половині 90-х років. Його впровадив львівський мистецтвознавець, професор Володимир Овсійчук. До того часу у світі ніхто не знав, що існує українська ікона. Усі чули лише про російську або грецьку ікону.
Це тільки маленький приклад, і очевидно, що сьогодні, зокрема в контексті цієї нової геноцидальної ідеології Росії, тиск на нас і на всі центри культури у світі в рази посилився.
Росія займається колосальною корупцією у світових масштабах, зокрема й серед інтелектуальних кіл. Ми бачимо, як навіть упродовж двох років, відколи почалася повномасштабна війна, є різні кадрові зміни не тільки в європейському єпископаті, але також і серед працівників Ватикану. Ми намагаємося зрозуміти, хто і на яку посаду приходить, яке він має взагалі розуміння української проблеми.
Ми домовилися з очільниками ватиканської курії відкрити програму, на якій наші професори-викладачі представляють певні теми. Поки вони не прийшли працювати в певне міністерство Ватикану, там про нашу церкву нічого не знали, я вже не кажу про українську ідею.
Скажіть, будь ласка, чому УГКЦ досі не має патріархату?
Можливо, те, що я вам скажу, вас здивує: ми маємо патріархат, але він ще не визнаний. Патріархат — це певна форма церковного буття, коли цілу низку митрополитів, які мають свої митрополії, свої структури, очолює глава церкви, той, хто «предстоїть» між митрополитами і є патріархом.
За часів Патріарха Йосифа, який вперше порушив цю тему, наша церква, окрім єдиної митрополії в Україні, яка тоді була в підпіллі, мала ще дві митрополії за кордоном — в Канаді й Сполучених Штатах Америки. Вони не мали свого єдиного центру, тому належали до апостольської столиці, до Риму, адже Україна була поневолена.
Сьогодні ми маємо вісім митрополій: чотири з них в Україні, чотири — за кордоном. І ми маємо єдине законодавче тіло, яке називається Синод єпископів. Наші владики не підпорядковуються напряму Ватикану. Тому ми маємо патріархат.
Але 30 років для такої патріаршої структури — це дуже маленький проміжок часу. Потрібно, щоб до нас призвичаїлися і в апостольській столиці (Ватикані), і серед православного світу не тільки в Україні, але й за кордоном. Так, ми маємо патріархат, який функціонує, який розвивається, який розквітає і чекає свого вселенського визнання.
Сьогодні є запитання, хто має той патріархат визнати, хто має подібну владу. Дехто каже — тільки Вселенський собор. А інші кажуть — ні, це може тільки Папа зробити. Я думаю, що питання визнання — це питання часу.
Ми зустрічаємося з вами у Великий страсний тиждень, тож хочу поговорити про Великдень. Для мене, як і для багатьох людей, стало несподіванкою, що ми святкуємо Пасху не разом з католиками, попри те, що церква перейшла на новий календар і Різдво ми вже відзначали разом. Чому так і чи є надія на те, що колись ми будемо святкувати Великдень разом?
Ми святкуємо разом з нашими братами православними. Ми вийшли з одного кореня, з київської традиції, святкуємо разом з більшістю християн країни, і це дуже важливий елемент.
Задля спільної локальної єдності зі всіма дітьми Київського християнства ми перейшли на новий стиль, залишивши святкування Пасхи за старим стилем.
Цього року ми вперше переживаємо новий календарний ритм, коли перейшли на новий стиль святкування нерухомих свят. Це може створювати певну новизну, але те, що ми маємо свій літургійний ритм, не робить нас католиками другого сорту.
Коли йдеться про обчислення дати свята, то наш календар має два цикли. Один цикл свят обчислюється за сонячним календарем, і до цього циклу належать усі так звані нерухомі свята (ті, що завжди випадають в один і той самий день, як, наприклад, Різдво). Ми зробили реформу саме того літургійного циклу, який святкується за сонячним календарем. Але є другий цикл свят, які святкують за місячним календарем, і це рухомі свята. Усі ті, які пов’язані із Пасхою, яка завжди випадає у неділю, але щоразу в іншу дату.
Історія обчислення дня святкування Пасхи дуже цікава і дуже глибока. Вона пов’язана із рішеннями Вселенського собору, який відбувся у місті Нікея у 325 році. Наступного року ми будемо святкувати 1700-річчя Нікейського собору.
І якраз у 2025-му Пасха у всіх католиків і православних випадатиме в один день. Багато хто плекав надію — мовляв, зможемо відтепер разом святкувати. На жаль, мушу ствердити, що поки що це неможливо.
Щоб можна було розв’язати пасхальне питання, нам потрібен ще один Вселенський собор. Це подія, яка справді може зібрати ще раз всіх християн і розглянути ті питання, які виникають сьогодні.
Але проблема в тому, що наші православні брати більше не скликають Вселенських соборів. Вони визнають тільки сім Вселенських соборів першого тисячоліття. Існують різні містифікації, що восьмий Вселенський собор буде собором антихриста (в церкві число сім має важливе значення. Наприклад, церква визнає сім святих таїнств).
Натомість у Західній церкві Вселенські собори продовжували скликатися. Потреба всецерковного собору, який би включав не тільки західне християнство, але й східне, є сьогодні потребою життя. Але також потрібно чесно визнати, що це питання неможливо розв’язати лише на локальному рівні.
До речі, тут я особливо хочу подякувати за позицію і за голос у вселенському православ’ї Патріарху Варфоломію. Він, наче єдиний пророк сьогодні, каже, що треба православному світу реформувати Пасхалію. В українському православ’ї навіть сьогодні ніхто про це не говорить.
Ви багато говорите про єдність церков. Що сьогодні заважає, щоб в Україні УГКЦ обʼєдналася з ПЦУ?
Наша церква — єдина серед церков України, яка говорить про необхідність церковної єдності. Ми проповідуємо необхідність церковної єдності, ми в її дусі виховуємо наших вірних, наших священників, наших богословів. Але подібних рухів в інших християн України поки що сьогодні немає. І на це є певні причини.
Я пам’ятаю, як ми разом виходили на молитву на Майдані, зокрема під час Революції гідності, і весь народ кричав: «Єдність!» Сьогодні вона теж стає суспільним запитом, і це підштовхуватиме ієрархів усіх церков тої єдності шукати.
Чи є у вас зараз контакти з Українською православною церквою, яку називають московським патріархатом? Чи зустрічалися ви з предстоятелем Онуфрієм після початку повномасштабного вторгнення?
Стосунків і зустрічей нема ніяких. Вони були можливими ще за часів Блаженнішого митрополита Володимира Сабодана. Тоді УПЦ відчувала себе частиною українського суспільства і навіть намагалася очолити певні процеси. Не було полеміки з українським суспільством чи з українською національною культурною ідентичністю.
Натомість після Революції гідності ця церковна спільнота почала закриватися у собі й полемізувати і з суспільством, і з іншими церквами.
Хоча у нас справді є дуже важлива інституція, якою ми всі дорожимо, і називається вона Всеукраїнська рада церков і релігійних організацій. Це єдиний майданчик, де всі церкви й інші релігійні спільноти можуть разом працювати в ім’я спільного блага українського народу.
Але після повномасштабного вторгнення ми зауважили, що УПЦ перестала брати участь в тих подіях. Я не можу до кінця пояснити, чому так сталося. Мабуть, треба питати в них.
Ми відчули від багатьох ієрархів УПЦ зневажливе ставлення до Всеукраїнської ради церков. Зокрема, коли ми здійснюємо адвокаційну діяльність у світі й переконуємо підтримати Україну в боротьбі, коли чітко тавруємо російського загарбника чи разом засуджуємо вбивчу доктрину «руського міра», то УПЦ стоїть збоку і не приєднується до всіх цих ініціатив.
Я читала чимало історій про священників, які залишалися в окупації або яких брали в полон. Чи маєте ви дані, скільки священників вашої церкви постраждало від рук росіян, і чи для них церква має якісь програми реабілітації?
Ще із 2014 року наші парафії залишалися на окупованій території. Ми мали наших священників в Донецьку, в Луганську, в окупованому Криму. Ми все робили для того, щоби наші люди там мали належну духовну опіку.
З початку повномасштабного вторгнення в різних місцях ставлення до нашої церкви було різне. Наприклад, це диво, що вижив наш Василіянський монастир в Херсоні під окупацією. А от наші структури на лівобережжі Херсонщини й на Запоріжжі просто були розгромлені.
Наших отців було не просто арештовано, деяких депортували. росіяни окремим «законодавчим актом» ліквідували нашу церкву із забороною існування.
Ми дуже переживали, коли наших священників у Мелітополі арештували, але Богу дякувати, що їх просто вивезли під лінію фронту і сказали: «Ідіть далі самі». Отці йшли і не знали, чи їм у спину зараз будуть стріляти, чи ні. Обікрали їх до нитки, але все ж таки живими випустили.
Є два наших священники, яких заарештували в Бердянську. Це отець Іван Левицький та Богдан Гелета. Я закликав, щоб напередодні Пасхи відбувся обмін всіх на всіх, хоча б трьох категорій: усіх жінок, усіх медиків, усіх священнослужителів різних церков, які сьогодні є в російському полоні.
Загалом у росіян 10 священників-заручників, серед них — двоє наших отців. На жаль, достеменно невідомо, де саме їх утримують. Але ми маємо сумну інформацію, що наших отців піддають нещадним тортурам.
Я мав зустріч зі Штабом з питань поводження з військовополоненими і висловив їм наші прохання. Ми про це говоримо з різними представниками, зокрема і з Папою Римським, з дипломатами, які акредитовані при престолі, щоб громадськість цілого світу стала на захист тих беззахисних.
А Ватикан має змогу прямого спілкування з Росією і може якось повпливати, щоб обмін відбувся?
Я не можу вам всіх механізмів і тих секретів розкрити, тому що це може зашкодити справі, але так, при Ватикані є посол Росії, і це питання постійно порушується. Крім того, Папа ще намагається іншими шляхами визволяти вкрадених українських дітей і звільняти наших військовополонених.
Наприклад, є окрема місія, яку він доручив кардиналові Маттео Дзуппі, який є президентом єпископату Італії. Папа стукає разом з нами, але Росія не завжди хоче відчиняти двері.
І останнє моє запитання. Оскільки ми в очікуванні Великодня, то хочу запитати про ваші найпамʼятніші дитячі спогади, які стосуються Пасхи.
Як у кожної дитини, Великдень завжди був пов’язаний з якою зміною — щось не можна було їсти, а тепер можна. Це була зміна, яка мала суто педагогічний характер.
З Великоднем ми завжди пов’язуємо справжню надію на зміну на краще. Віра у Воскреслого Христа дає віру в те, що зло ніколи не має останнього слова, що страждання і брехня — не вічні, що вічне лише Воскресіння і все те, що з нього випливає.
У духовному ми сьогодні відчуваємо, що Христос страждає в нас, що ми не покинуті, не самотні, що це його сьогодні вкотре катують в ув’язненні, це він вкотре лягає до гробу із нашими загиблими захисниками України. Це він вкотре розп’ятий з мешканцями міст і сіл, яких кожного дня посипають ракетами, російськими градами, чи іншою зброєю. Але він це все робить, щоби воскреснути.
Християнська Надія — це не почуття, це чеснота, що Воскресіння обов’язково буде. Тому разом до перемоги!
