Я пам’ятаю, як вперше усвідомила, що люди помирають. Пригадую лише фрагменти. Мені десь років зо 3-4. Село. Багацько людей на подвір’ї. Помер наш родич – дядечко Василь, якого я й знати не знала. Всі присутні в чорному одязі. З віконця маленької дідової хати я споглядала дійство, коли плакали родичі й незнайомці. Підозрюю, що ставила мамі купу запитань, і саме тоді дізналася, що люди мають здатність помирати. Всі плакали, потім кудись зникли, а згодом повернулися – сумні, за великим столом з наїдками та розмовами. Проте зі мною всі були привітними й навіть усміхненими.
Я пам’ятаю тітку Марію. У моїх бабці з дідусем були сестри, і обидві Марії. Щоб якось їх ідентифікувати, створилися так звані кумедні маркери: тітка Марія з міста і тітка Марія з лісу. Так от, з тіткою Марією з лісу в мене були вкрай теплі стосунки, вона була дуже доброю і жила буквально в хатинці в лісі, зі своєю сім’єю. Кожна поїздка в гості видавалася дивовижею, адже екскурсія господаркою, знайомство з коровою, кролями й дикими мешканцями природи не могла залишати в стані байдужості мале дівча. Її чоловік полюбляв рибалити. І тітка Марія готувала річкову свіжу рибку. Маленька я була ну дуже вибагливою в їжі, але присмак смажених хвостиків рибин досі десь відчувається на вустах. Я була малою школяркою, коли одного зимового дня померла тітка Марія. І звісно, хотіла бути присутньою на прощальній похоронній церемонії. Але саме того ранку мусила їхати на мовно-літературний конкурс. Мороз, хуртовина, гнітючий сум.
– Настусю, з Богом. Тітка Марія тобі теж поможе.
І знаєте – так і сталося. Думки стрибали наввипередки, змішувалися правила орфоепії та пунктуації зі споминами про світлу добру жінку, котра вбачалася мені в хмаринках за морозяним вікном…
Я пам’ятаю, як шалено боялася, що хтось з моєї хати помре. Одне діло – йти розділяти чиєсь горе, а от коли в твоїй рідній оселі твоя рідна людина покидає земний світ – то якось моторошно та млосно всередині робилося. І я намагалася уявляти, а потім одразу відганяти ті фантазії, аби не накликати біду.
Весняний день, повертаюся з коледжу, телефоную додому запитати, чи є в нас морозиво. Кажуть, що дідусь помер… Дідусь Славік… Плачу, їду, не розумію, бо він зранку ще живісінький ходив, каву пив, звичними справами займався. Заходжу до кімнати. Дідо вже «наряджений», і неначе спить. Я думала, що це страшно, коли померлий вдома, але ж лячно зовсім не було. Тримаю дідуся за руки і плачу. І так всі три дні. Розказували, що дідусь Славчик скопав у ту днину дві грядки. Йшов третю доробляти, але не дійшов, впав у саду і… заснув.
Всі мої стереотипи й здогадки про померлого в хаті зникли. Період горювання проходив, очевидно, що важко й сумно. Я постійно тримала дідуся за руки, або сиділа поруч і читала Біблію. Виникало відчуття, що це допоможе нам обом. І прокручувала те, що смерть – це природньо, що смерть – це не кінець, а перехід в інший світ, що дідові там буде ліпше, а важко нам, бо ми будемо тужити за ним, але ще колись обов’язково побачимося.
Я пам’ятаю, як у червні 2022 року дізналася про смерть свого колеги, нашого захисника Максима…
Анастасія ГУЛЯЙ
(Продовження читайте у ч. 5 газети «Нова Зоря»)
