Солдат стає перед жінкою на коліно, як вона перед сином, коли зав’язувала йому шнурки у дитинстві.
Не дивиться жінці в очі, як її син у дитинстві, коли відчував провину.
Солдат каже:
«Ось тобі, жінко, прапор.
Люби його».
Артур Дронь
Краса юності полягає в її щасті мати майбутнє. Та щаслива молодість — це лише спогад тих, для кого вона позаду й ілюзія тих, хто її так і не відчув сповна.
У мене з подругою є локальний і дурнуватий жарт. Запевняю вас, що переказування його історії й контексту виникнення не зробить його дотепнішим у ваших очах, а нас — інтелектуальнішими. Якщо висловлюватися точніше, то це не жарт, а фраза. І звучить вона як «він мені всьо спсув». (Попрошу без засуджень, адже гумор то річ суб’єктивна). Якщо у вас виникло запитання: «До чого вона тут?», то от вам відповідь: якщо теперішній молоді, до якої я безпосередньо належу, сказати, що це найкращі роки життя, то, ймовірно, вас обдарують здивованим і трохи переляканим поглядом (бо куди ще гірше?).
А все тому, що нам «всьо спсули».
Допоки наші однолітки за кордоном живуть своє безтурботне життя, покладаючись на волю випадку і завтрашній день, молодь в Україні, у своїй переважній більшості, мислить значно глибше. Адже завтрашній день може не настати. Я переконана, що якби молодим людям дали пройти тест на визначення психологічного віку, то цифра тих, у кого він співпадає з фізіологічним, була крихітною.
Так, можливо так було споконвіку — кожне покоління скидало всю відповідальність на молодих людей, виправдовуючи це тим, що за ними майбутнє. І в цьому ланцюжку перекидання майбутнього тихо губилося і спливало теперішнє. Та як може настати «колись», якщо не дати ради «зараз»?
Історія української державности відкриває безліч сторінок, коли ще зовсім юні люди ставали на захист своєї свободи, віри, традицій, культури та цінностей. Та, як на мене, саме сьогодні відповідальність за ці досягнення торкнула свого піку.
Батьки не мають ховати своїй дітей, але все більше є домівок, де на згадку про дитину в мами залишаються лише прапор з шевроном чи речі — дитяча іграшка, заєць з одним вухом, якого всюди тягали, музичний інструмент, на якому вже ніхто не грає, чи фото, родом з часів, коли у хаті лунав дитячий сміх.
Ще вчора діти не мають помирати від руки ворога, але все більше синьо-жовтих стягів майорить на кладовищах. Люди взагалі не мають помирати внаслідок війни.
Але така реальність, і єдиний можливий варіант — прийняти її і зробити все можливе, аби кожне втрачене життя було недарма.
Цього тижня, під час зустрічі із українською молоддю, Папа Франциск сказав: «Молода людина повинна зберігати пам’ять про минуле, але також вона має бути відкрита до майбутнього, мріяти, адже молода людина, яка не мріє про майбутнє, є зістареною».
Так, можливо ми вже зістарені, але ми вчимося мріяти, попри те, що завтрашній день не має певності. Нам «всьо спсули», але ми сміємося, плачемо і живемо своє життя так, як можемо. Ми донатимо, підтримуємо збори і заново відкриваємо для себе велич української культури. Нам «всьо спсули», але ми обираємо сіяти любов замість ненависті. Адже саме любов керує тими, хто сьогодні стає на захист своєї Батьківщини та рідних людей. Нам «всьо спсули», але ми надто вперті аби дозволити цьому статися сповна.
Нам “всьо спсули”, але навіть у темряві війни ми знаходимо місце для краси. Ми бачимо її у очах воїнів, у ніжних обіймах матерів, у перших променях сонця, що сходить над вільним містом. І ця краса дає нам сили жити далі.
Марія ІВАНЦІВ
