Що ж, продовжимо віртуально мандрувати стежинками Сакартвело та досліджувати людську допитливість?
Пункт якийсь-там: дивувати смакові рецептори. Картвельська кухня дуже поширена в різних країнах. Озирніться навколо у своєму місті: швидше за все, ви знаєте не один ресторанчик із хачапурі, хінкалями чи пекарню із запашною випічкою. І недарма заслужили вони сеї слави – національні страви справді прекрасні!
Під час кожної трапези я намагалася спробувати всього потрішки, бо знала – вдома такого не буде. Трішки аджики чи соусу, домашній сир, хінкалі, зліплені учасниками проєкту (навіть з картоплею були!), варення з кавунової шкірки, вино з місцевого винограду, який росте в регіоні Кахетія буквально всюди. І я зрозуміла, що мій звичний раціон справді «застряг на місці», і як давно язик не задіював певні рецептори. Що ж, насмакованість – це теж цікава насолода! Головне памʼятати: ми їмо для того, щоб жити, чи живемо для того, щоб їсти?
Спостереження за плинністю природи. Оскільки мешкали ми 6 днів в одній місцині, інтернету на телефоні не було (за винятком слабенького вай-фаю в їдальні), тож була нагода дитинно-допитливо роззиратися навколо. Навіть за 6 днів довкілля видозмінювалося: ось небо таке, ось хмари рухаються з чудернацькою швидкістю, ось шакали завивають, а наступної ночі мовчать, ось дерева чи квіти – різні залежно від пори доби, під час спеки чи дощу. В цих дрібницях пізнається радість повсякдення, неповторність миті. Ще одна цікавинка, яку вдалося утнути: не спати всю ніч. Не те щоб це корисно для здоровʼя, чи я активно закликаю до цього. Але після кількох років комендантської години закортіло отак посидіти під відкритим небом. Сидіти, слухати, говорити, мовчати, дивитися, зачудовуватися. Ось синє небо, огорнуте ніччю. Ось зіронька на видноколі. Ось її подруги потроху сходяться.
– А ти уявляєш собі масштаби Всесвіту?
– Мабуть, ніхто з людей навіть приблизно цього не може уявити. Ми просто не здатні.
– А ти віриш в Бога?
– Подивися уважно навколо. Невже це не дивовижа? Невже це все може бути просто так? Невже це могло зʼявитися нізвідки? На нас глянь, на людей. (Мовчимо)… Ми не могли нізвідки взятися. Це точно творіння вищих сил.
– Я теж це відчуваю.
Ось вітер закручує у танцях гілля. Ось стихли та завмерли всі, окрім птахів. Ось місяць із сонцем передають естафету перебування на горизонті. Ось діляться небеса поступово на світло й темряву – вир буття природи дає натхнення невиспаним очицям ще ширше розтулитися, аби продовжувати жити день грядущий. Зараз пишу це після безсонної ночі в укритті, проведеної на каріматі, закутаної в коцик під белькотання втомленої жінки. І згадую безсонні нетривожні години із натхненням, із надією на подальше спокійне життя для нас всіх.
Тута. Колись в дитинстві я їхала велосипедом майже в кінець села. Випадково натрапила на дивне дерево з ягодами. В нас вдома ці смаколики називають “морва”, а загальна назва “шовковиця”. Я вилізла на дерево, і мої смакові рецептори почали співати оди й дифірамби! На жаль, дерево росло біля дороги, часто вкривалося пилюкою. Мовою картвелів ці магічні смачні плоди називають «тута». І тути було багацько! На кожному кроці, біля наших помешкань, дорогою на тренінги, на вулицях селища. Моє маленьке внутрішнє дитя ожило! Щоранку Настуся з ентузіазмом прокидалася та з подружками (Христинкою та Ілонкою) чимчикували на божественну трапезу. Щогодини достигали нові ягідки тути, щомиті наївне дитинча вистрибувало назовні та раділо. Тута, ти в мене назавжди залишишся тута, в серці. Як ода любові до природи! А ще було полуничне поле – не таке, як вдома. Хаотичніше, із колючками-репʼяхами, роями кусючих мурах. І поки ми жували полунички, комахи кусали наші ноги. Неозоре поле, навколо гори, а ще – дорослі ми із широкими посмішками та червоними руками.
Люди. Ось починаю цей абзац, а збоку біжить мале хлопча. Він щось нерозбірливо лепече, бо ще не вміє чітко промовляти слів. Але його жести промовисто махали ручкою на прощання. Ми обмінялися невербальним «бувай». Дивовижно згадувати миті, коли ми спілкувалися з іншими людьми, не знаючи мови один одного. Звісно, на проєкті всі послуговувалися англійською. А от за межами, коли ми вирушали у вільне плавання, недостатньо було кількох фраз картвельською. Чи достатньо? Все залежить від людей. (*Окремий пункт для часопроведення – вивчати інші мови, адже в кожній є неповторні звуки, мелодика та сенси). А мені, без перебільшень, поки не траплялося ще жодного разу недоброзичливих картвелів.
Анастасія ГУЛЯЙ
(Продовження читайте в ч. 23 газети «Нова Зоря»)
