У позаминулому числі «Нової Зорі» (ч. 22), в статті, присвяченій 160-річчю від дня народження митрополита Андрея Шептицького, ми роздумували над його духовною спадщиною у світлі соціального вчення Церкви, зокрема енцикліки Rerum Novarum Папи Лева XIII, а також над символічним значенням вибору імені нового Папи — Лев XIV — як знаку продовження великої соціальної місії Церкви у сучасну добу.
Цього разу хочу зупинитися на ще одній не менш важливій темі — гідності Східних Католицьких Церков та екуменічному баченні, що об’єднує постаті Лева XIII, митрополита Андрея Шептицького і, ймовірно, теперішнього Святішого Отця — Лева XIV.
У 1894 році Папа Лев XIII видав апостольську конституцію Orientalium Dignitas («Про гідність Східних Церков») — документ, що став поворотним моментом у ставленні Риму до Східних Католицьких Церков. У цьому посланні Папа рішуче виступив на захист літургійної, канонічної та духовної спадщини Східних Церков, наголошуючи, що східні обряди — не менш гідна і цінна частина Католицької Церкви, ніж Латинський обряд. Їхнє багатство, духовна глибина та богословська традиція повинні бути не тільки збережені, а й підтримані та розвинені.
Цей документ став актом справжньої реабілітації для багатьох Східних Церков, які протягом століть інколи почувалися як «молодші сестри» у тіні латинського домінування. Лев XIII визнав їхню гідність, автономію та особливу роль у свідченні єдності Христової Церкви. Він навіть застерігав від латинізації, закликаючи до вірності автентичній східній ідентичності. Цей пророчий крок відкрив нове бачення єдності: єдність не як одноманітність, а як сопричастя у багатогранності традицій. Саме ця позиція лягла в основу богослов’я «єдності в різноманітті», яке пізніше розвинув ІІ Ватиканський Собор.
Митрополит Андрей Шептицький не тільки добре знав і високо цінував це вчення Лева XIII — він зробив його основою свого пастирського служіння. Як один із найпослідовніших захисників чистоти Візантійського обряду в УГКЦ, митрополит Андрей відновлював літургію, студійське чернецтво, іконопис, канонічну дисципліну, богослужбовий спів. Але для нього це було не лише питанням церковної дисципліни — це було глибоке богословське свідчення перед нез’єдиненими братами-православними.
Шептицький мріяв про єдність Церков у любові та істині — єдність, основану на спільній східній традиції, що об’єднує католиків східного обряду та православних. Він глибоко розумів: шлях до єдності — це шлях пошани, гідності й діалогу, а не примусу чи знецінення.
Символічний вибір імені нового Папи — Лев — вже сам по собі є знаком: не лише звернення до соціального вчення Лева XIII, але й, можливо, вияв солідарності з його баченням ролі Східних Церков у Католицькій Церкві. У своїх перших зверненнях Папа Лев XIV уже виразно окреслив пріоритети свого понтифікату: поглиблення соціального вчення, протидія новим формам колоніалізму, екологічна справедливість та… єдність християн у багатоманітті.
Тож очікується, що він не лише продовжить курс підтримки Східних Католицьких Церков, а й піднесе їхню гідність на ще вищий рівень. Не випадково, саме зараз в богословських колах УГКЦ із новою силою актуалізується питання визнання патріархату як логічного завершення історичної справедливості щодо найбільшої Східної Католицької Церкви.
Прагнення УГКЦ до патріархату — це не боротьба за титул. Це — вираження духовної зрілості, внутрішньої відповідальності й історичного покликання. Це визнання того, що Церква, яка пройшла шлях мучеництва, що зберегла віру, традицію і живу єдність зі своїм багатостраждальним народом, має повне право на внутрішню самоуправу відповідно до власного обряду, передання та канонічного устрою.
Ще у 20–30-х роках ХХ століття митрополит Андрей відкрито говорив про потребу патріархату, водночас мріючи про єдність українських земель і Церков. Його наступник Йосиф Сліпий, після повернення з радянських таборів, започаткував цілий патріархальний рух. Цей голос продовжили Мирослав-Іван Любачівський, і особливо Любомир Гузар та сьогоднішній Отець і Глава УГКЦ Блаженніший Святослав Шевчук — неодноразово порушуючи це питання перед Апостольським престолом.
І сьогодні, коли Україна знову проходить крізь глибокі випробування та жахи війни, коли Церква знову і знову стає духовною опорою для свого народу, визнання патріархату було б не просто актом пошани, а пророчим жестом єдності та підтримки з боку Вселенської Церкви.
Ми живемо в епоху, коли слово «гідність» знову набуває фундаментального значення: гідність народу, гідність віри, гідність Церкви. Як Лев XIII захищав гідність праці, як митрополит Андрей стояв за гідність селян і Східної Церкви, як Лев XIV проголошує гідність кожної людини перед викликами глобалізму, — так і ми покликані зберегти й примножити цю спадщину.
Наша Церква — жива, дієва, вірна своїм кореням. У її історії живе велика мрія про єдність, свободу і гідність. І ця мрія — не утопія. Вона вже дозріла. Настав час дати їй ім’я.
Бо гідність — це не про титули.
Гідність — це про істину.
о. Іван СТЕФУРАК,
головний редактор
