Донедавна я не надто серйозно сприймала вислів «спасибі, Гоcподи, що взяв грошима». До тієї самої миті, коли Бог дійсно взяв грошима. І ні, мова не про підвищення цін на житло, продукти харчування чи комунальні послуги. Мова йтиме про ціну не випадкового життя у випадковий момент. Радше, випадковий для мене.
Чи повірите мені «на слово», що моя вистраждана омріяна відпустка виявилася такою собі дорогою усвідомлення? Гадаю, ця історія відгукнеться вам, як мені вже котру ніч.
Почнімо спочатку: врешті-решт я пакувала валізи, аби вперше в житті оживити фото з чужого Інстаграму чи Пінтересту — власними очима споглядати гру хвиль смарагдового поля. Марила ще з дитинства. Якось завжди то батьки відкладали, то життя диктувало власні правила. Тож досягнувши позначки «21» на життєвому відтинку часу, я все ж побачила його — вільне й досконале втілення краси у фізичному образі. Таке бурхливе й оксамитове водночас, море, як саме життя, вабило й закликало ще з автомагістралі Хорватії. З тієї самої, що добою раніше довела правдивість твердження вгорі: краще грошима, аніж відібраним з легень повітрям.
Усе наче добре починалося. Хвилювання напередодні здійснення мрії, приємні турботи щодо «а що взяти із собою?», увімкнений режим «очікування». А далі — рідні люди, валізи, співи в дорозі й сама дорога… вологий асфальт, грози й дощ — не найкращі супутники. Обирайте для себе зоряні ночі й теплі вечори. Наче вже тоді ми замислилися про щось погане. Сон ніяк не йшов. Я в ролі пасажирки переднього сидіння машини слідкувала за водіями на дорозі, швидкістю та дотриманням маршруту. І я, як пасажирка переднього сидіння авто, одночасно з водієм угледіла власну кончину ясно й чітко.
Саме тієї миті, коли до першого місця призначення залишалася якась хвилина, і я вже поволі видихала через нічну грозу, час наче зник. Як і асфальт під колесами нашої автівки. Якась мить — і ми летимо в придорожню, промоклу від нічної бурі траву: стрімко, швидко, безповоротно. Хоча між миттю «польоту» й повернення коліс на знайомий шар смоли й гальки пройшло всього секунд 5, у тій автівці час неначе поважчав. Як поважний пан він «ішов» так повільно, неначе в паралельному всесвіті життєвий цикл подолало не одне покоління людей.
Памʼять фіксує різні моменти, підживлені емоціями. Випадкові слова, події чи образи, профілі облич і ймення перехожих. Часом дивні, алогічні й випадкові. Мій мозок назавжди закріпив у памʼяті спомин про той останній погляд, що кинула я на свого коханого. Мовчазний, але сповнений вдячності й скорботи. Німий, переляканий, останній. Саме так, це було прощання. Усвідомлення неминучого активувало команду «поглянути востаннє і назавжди». Це я і зробила — змирилася, і востаннє поглянула на того, хто підіймав дух у найгірші миті та змушував сміятися дзвінкіше за будь-кого в найкращі. Німий, але такий голосний, що його тільки він почув. Почув? В його очах я побачила те саме. Коли авто з усіх сил неслося лівою стороною ближче до грунту, аніж ми до життя, у моїй голові затихли всі надокучливі думки, що відганяли сон уже котрий рік поспіль. Натомість свідомість волала: «ми перевертаємося!». Та через якусь секунду чи дві, а може й три (ніколи не дізнаюся, бо для мене минула ціла вічність), ми вже знову були на зрошеній дощем дорозі.
Якщо ви читаєте цей текст, то вже здогадалися, що цього разу Господь узяв грошима. Пробите колесо, подряпане авто й решту незначних ушкоджень навчили мене бути вдячною і за таке. Я все ще дихаю. Я побачила море. Я на прощання цілувала солону воду з шепотом про швидку зустріч. Я все ще кохаю, ще сильніше й відданіше. Я все більше вірю.
Чи здогадувалася я, що здійснення мрії може подарувати не тільки бажане, але й щось більше, вічне? Абсолютно ні. Здавалося б, що могло трапитися, коли я так близько до мети? Але ж ні, завжди існуватиме «але»: мить, обставина чи умова. У часі бурхливого потоку життя ми не усвідомлюємо, що «кінець» — це не щось далеке, не «колись». Це не абстрактне позначення стану, коли все у нас замовкне й припиниться життєвий цикл.
Це момент, коли всі «за» і «проти» розчиняться в атмосфері. Мить, коли одне єдине запитання вартуватиме уваги: «Чи встигла я?». Чи встигла я любити, жити, здійснювати, співчувати, радіти, дякувати й цінувати? Цінувати той шанс — бачити, відчувати, кохати на Землі. Ми всі поспішаємо завершити чи втілити в життя мрії, самі встановлюємо дедлайн чи то до Нового року, чи до п’ятдесяти. Проте не підозрюємо, що на лінії часу вже немає відліку. Любіть, допоки є кого. Живіть життя, поки воно є. Не змарнуйте навіть останньої миті вгледіти світанок. Часом залишається лише півкроку, коли ми, натомість, обираємо магістраль.
Сніжана ГОНТАРЮК
