Минулий тиждень дистанційного навчання впав більшості батькам Івано-Франківська та інших міст, які потрапили до червоної зони, наче сніг на голову. Звичайно, ми чекали, що це має трапитись, але вірили, сподівались, що нас «омине ця чаша». Але сталося так, як сталося.
Якщо для старшокласників практично нічого не змінилось, то для діток, які мали йти в перший клас або ж після початкової школи – у п’ятий клас, ситуація виявилася не з простих. У мене вдома якраз один п’ятикласник та третьокласник. Як слідкувати за дотриманням розкладу та вчасним підключенням до платформи ZOOM? Вихід один: мама бере відпустку за власний рахунок (або ж, кому пощастило, – додаткові 10 днів, на які має право мати з двома неповнолітніми дітьми).
Якось під час карантину в соціальних мережах просили поділитись досвідом батьків щодо навчання дітей на карантині. Той, хто про це просив, напевне не усвідомлює, що таке мати двох діток, один комп’ютер, погану мережу інтернет та відповідальних вчителів, які підключаються на всі уроки! Часу на такі дописи немає! Свій досвід я взялась описувати тільки сьогодні, у понеділок, коли дітки пішли до школи.
Зазвичай у більшості чоловіків слово «відпустка» насамперед асоціюється з відпочинком: з рибалкою, походом в гори або ж відпочинком на дачі. Ну, ви зрозуміли, одним словом: відпочинок. Мені, до речі, хтось із знайомих так і казав: «Класно, йдеш у відпустку, трохи відпочинеш». Я промовчала. Ця людина також не мала найменшого досвіду дистанційного навчання з двома дітьми.
Отож, навчання у нас починалось за розкладом о 8.30. А оскільки до школи не потрібно йти, то спали мої учні ледь не до самого дзвінка. Старший син, хоч вже не маленький, плутався між різними предметами та вчителями. Адже дотепер була тільки одна вчителька. Отож спочатку допомагала я. Потрібно було розібратись у розкладі, зрозуміти, який урок розпочинається, перевірити відповідну групу у Вайбері. Туди кожен викладач скидав коди ZOOM. Мій старший Марко ще дожовує свій сніданок, а я ввожу код для підключення до першого предмету. З першого разу комбінацію цифр та латинських букв, які потрібно набирати як малим, так і великим шрифтом, ввела невірно. Бачу, що урок вже розпочався. Кричу на старшого, щоб хоч причесався до уроку і нервово ввожу знову код. Під’єднує… Вже вчителька розповідає про новий предмет, мій Марко у піжамі займає робоче місце за комп’ютером у вітальні. З полегшенням видихнула. Цей на 40 хвилин зайнятий. Тепер беруся за молодшого. У них уроки починались о 9.00 і перерви були трішки більшими. Тому зазвичай коли вчився один, другий грав на телефоні «Bravostars», чим викликав лютування та крики іншого брата: «Так нечесно!».
Меншому довелось вчитись на моєму телефоні. Комп’ютер у нас один і поки що другий не можемо придбати. Що мають робити батьки, у яких троє і більше діток шкільного віку? Це їхні, напевне, проблеми. Ось, до прикладу, в Італії, коли розпочалось дистанційне навчання, почали діяти різноманітні бонуси та знижки. Батькам давали ледь не 50% знижки на придбання комп’ютерів та планшетів для діток, адже і там є малозабезпечені сім’ї з низьким рівнем доходу. У нас про такі речі нікому думати, українці якось вийдуть із ситуації, як і завжди.
Отож, повертаюсь до своєї «відпустки» під час дистанційного навчання. Менший син вже також підключився, і я з полегшенням йду на кухню прибирати після сніданку. Тільки розпочала мити посуд, як старший кричить, що пропав інтернет. Знімаю рукавиці, витираю руки від мила і прямую до вітальні. Знову підключення, завантажується, кружечок повільно крутиться – інтернет повільний. Нарешті підключились на слова вчительки: «Отож, урок завершений. Домашнє завдання скину у Гугл-клас». Відключаємось. 10 хвилин перерви і наступний урок. Вдома – це не школа. Тут хочеться води попити, заглянути в холодильник, що є добренького, піти в туалет вже вкотре! Десь об 11-ій годині мені вдалось прибрати кухню після сніданку та випити ще одну чашку кави, мого енергетика. У молодшого уроки об 11.30 вже закінчувались. Тому з відчуттям виконаного обов’язку він взявся знову за ігри, чим дошкуляв старшому братові, який ще «сопів» над комп’ютером.
А далі – обід, який тобі ніхто не подасть у їдальні школи. Приготування обіду, прибирання, на годиннику вже 15.00. А тут нас чекають завдання у Гугл-класі (Googlclass). Нарешті сідаємо за домашнє завдання. Старший мав би бути самостійним, але нові предмети, вже дорослий стиль викладання у вчителів, книги, в яких все більше тексту та менше цікавих малюнків, не дозволяють самому справитись. Тому бігаю між дитячою, де працює менший, та вітальнею, де уроки робить старший син. Вже 17.00! (Звичайно, з перервами на перекуси, туалет, гранням з котом і тому подібному).
Коли діти нарешті звільнились від шкільних обов’язків, я робила маленьку передишку. Знову кава! Переглядаю повідомлення з декількох груп у Вайбері, адже можуть бути зміни в розкладі, потрібно придбати додаткові зошити, чи ще якась інформація по навчанню. А у Фейсбук ще навіть не заглядала! Очі – на годинник, а то вже час готувати вечерю. Поїли, побігла на стадіон, щоб нарешті хоч трішки позайматись спортом. Повертаюсь додому, коли вже темно. На вулиці під вечір вже холодно, відчувається подих осені. Втомлена, забігаю в душ, заганяю дітей до ліжка і сама туди ж, адже завтра новий день моєї так званої відпустки під час дистанційного навчання.
Дякувати Богові, вчились ми так лише тиждень. Добре розумію, що школа триватиме недовго, і цілком можливо, що у нас розпочнеться друга хвиля коронавірусу, адже в Європі вона вже далась чути зі своїми списками хворих, які зростають щодня, та, на жаль, новими смертями.
Отож, дистанційне навчання тимчасово завершилось. І вже починаю бачити певні його наслідки. І я не говорю про якість освіти. Я помітила, що дітям стало все важче виходити з дому, навіть, коли їхні друзі кличуть на ігровий майданчик. Все, що їм потрібно, є в стінах власного будинку. Для чого виходити, кудись йти? Важче спілкуватись з друзями віч-на-віч. Адже набагато простіше переписуватись у групі Вайбер, або ж взагалі надсилати наклейки з кумедними личками, які відображають різні емоції.
Колись я дивилась фільм про жінку, яка все робила з дому, не виходячи за поріг, оскільки мала хворобу – страх перед зовнішнім середовищем. Жінка боялась, що там, поза її власним помешканням, вона може підхопити небезпечну болячку, її можуть обікрасти чи навіть вбити. Тому вона працювала з дому, їжу та все необхідне їй також привозили по замовленню. Сподіваюсь, ми не рухаємось у цьому напрямку.
Також хочу підкреслити ще один негативний аспект дистанційного навчання дітей вдома. Справа в тому, що не тільки я взяла відпустку, щоб прослідкувати за навчанням дітей вдома. Так повелось багато працюючих мам. Серед моїх знайомих я не чула жодного випадку, коли б вдома залишився тато. У роботодавця з’явиться ще більше сумнівів перед тим, як брати на роботу жінку з неповнолітніми дітьми. Адже жінка тепер буде відлучатися з робочого місця не лише через хвороби дітей, але й через дистанційне навчання.
Дистанційне навчання поки що завершилось і діти, нарікаючи, що знову потрібно рано ставати та йти до школи, взяли портфелі й попрямували до дверей. Біля входу до школи діти стояли трішки розгублені. Тепер вони мали розібратись з тим, в які двері заходити. Щоб дотримуватись норм карантину, вони мали не скупчуватись на центральному вході, а використовувати запасні. Розібравшись з написами та таблицями, повільно попрямували до потрібного входу. Школа нарешті ожила. Раділи, напевне, тільки першачки, які радісно з новими портфелями та іншим шкільним приладдям нарешті потрапили до класу.
Все пізнається в порівнянні. Звичайно, сучасну школу потрібно більше пристосовувати до нових обставин життя. І якщо здоров’ю дітей дійсно загрожує небезпека, варто повертатись до дистанційного навчання. Але навчання в школі за партою – це не просто вивчення якогось предмету. У стінах школи наші діти по-справжньому пізнають, що таке дружба, допомога, що таке обман, нещирість, відчувають біль від першого стусана. Тут вони проходять школу життя. І, на жаль, дистанційне навчання до життя у реальному світі аж ніяк не підготує.
Віра БІЛА.
