Мирянка, яка заслуговує на довгу і вдячну пам’ять

0
145

4 жовтня минув рік, як немає з нами Наталії Антонович-Бертрам, з дому Бачинської (1923-2019) – вчительки, катехитки, добродійниці, людини багато в чому незвичайної. І тому мені дуже хочеться згадати її рік по смерті і взагалі – згадувати довго-довго. Бо вона заслуговує на довгу і вдячну пам’ять.

Коли будувалася церква…

  …Живучи близько монастиря отців Василіян, що на вул. Незалежності в Івано-Франківську, я здебільшого іду на Літургію саме у монастирський храм Царя Христа. Не раз я тут помічала п. Наталію Антонович – завжди ошатно одягнену, в елегантному капелюшку. І думала: навіщо їй, особі поважного віку, аж сюди добиратися з іншого кінця міста? Чому не піде до якогось ближчого храму? Тоді я не знала, що ця церква, мабуть, найближча її серцю.

  Маленька Натася (саме так в родині називали дівчинку) вчилася тут поруч, у загальній школі ім. св. Станіслава (сьогодні це ліцей №15). З 1928 по 1938 роки, коли споруджувався храм при василіянському монастирі, його майбутні парафіяни давали пожертви, багато хто працював на будівництві церкви. Можливо, хтось з дітей, вкладаючи свою лепту, відмовлявся від ласощів. Довго вони спостерігали за будівництвом і можна собі уявити, яким святом для цих малих жертводавців було освячення храму Св. Трійці (так тоді називалась ця церква) 1 жовтня 1938 року, адже в стінах були вмуровані і «їхні» цеглинки.

Наталя Антонович з батьком о. Юліаном Бачинським.

І яким же сумним був той день 1946 року, коли радянська влада зліквідувала монастир, зачинила церкву! Уявляю собі, як гірко було пані Наталії дізнатися, що в храмі засолюють огірки й помідори. А коли УГКЦ вийшла з підпілля і церква знову стала церквою – правда, тепер уже посвячена як церква Царя Христа, – п. Наталія одна з перших приводила до ладу споруду, яка довго використовувалась для зовсім не літургійних потреб.

Трудилась, щоб Церква знову розквітла

Колись Святому Франциску приснився сон, що він має відновити церкву. Він спочатку зрозумів його буквально – що має відремонтувати конкретну споруду, але потім усвідомив, що має відновлювати не лише церкву, але й Церкву. Подібно і пані Наталя не лише відновлювала церкву на Майзлях. Потрібно було відновити Церкву! І з благословення Владики Софрона Дмитерка взялась за катехизацію дітей, приготування їх до першої Святої Сповіді, Святого Причастя. Отож, пані Наталія Антонович працювала у різних школах міста, зокрема і в Українській гімназії №1. Не ганьбилася тоді жодною працею. Коли наново відкривали церкву св. Дмитрія у мікрорайоні «Пасічна», – то і там прибирала, мила, чистила все, щоб храм достойно зустрів вірних.

Але відновлення храмів для п. Наталії почалось не з прибирання і навіть не з катехизації… Треба було мати неабияку сміливість, щоб у 1988 році поїхати до Польщі на урочисте відзначення 1000-ліття Хрещення Київської Русі, а у 1989 році податись до Москви, щоб з іншими мирянами та греко-католицькими священниками молитись на Арбаті за офіційне визнання УГКЦ. За довгі роки вчительської праці вона постійно отримувала догани, бо не приховувала, що є християнкою, відвідувала церкву. Зрештою, через це її не раз змушували змінювати місце роботи і тричі звільняли.

Життя пані Наталії Антонович показує нам, як багато в Церкві можуть зробити миряни, яка велика їх роль, яке значення має діяльність мирян у важкі часи, які переживає Христова Церква. Мабуть, багато людей сьогодні згадають, що свої перші кроки до Бога зробили саме завдяки пані Наталії. Звідки ж бралась у неї та сила, сміливість, впевненість у своїх силах, розуміння, що і як робити? Звідки приходило натхнення? Мабуть, треба почати з самого початку.

Три товариші

Часто в молоді роки у студентському середовищі зав’язується міцна дружба, яка триває довго. Так щиро потоваришували три, як тоді казали, питомці – студенти Духовної семінарії у Львові Юліан Бачинський, Мар’ян Юркевич і Емануїл Підлісецький. Щира дружба трьох товаришів перетривала усе: дві світові війни, радянську окупацію і стільки ж випробувань… А тоді, наприкінці навчання у семінарії – закритого закладу, питомці журилися тільки одним: де і як знайти наречену, адже рукоположення можливе лише після таїнства шлюбу. У ті часи, щоб знайти подругу життя, питомці часто їздили до знайомих і незнайомих священників, які мали доньок на виданні, та й не лише до священників, а передусім у ті доми, де було декілька сестер. Ось і Юліан Бачинський, коли почув, що в німецького шляхтича, надлісничого Ульріха фон Кюнсберга, що живе у с. Пороги (Богородчанський район), є аж сім дочок, поспішив нанести йому візит.

Юліан і Герта

Юліанові дуже сподобалась одна з сестер – Герта, і їй також припав до душі несподіваний гість. Бо зустрілись споріднені душі, хоч і походили з різного середовища та різних народів. Труднощів у спілкуванні не виникало: німецька мова в середовищі інтелігенції була загально знана. Мабуть, Герта фон Кюнсберг таки міцно покохала Юліана Бачинського, бо тоді побутував звичай, згідно з яким при одруженні двох осіб різної національності чи віри наречена переходить у народність чи віру нареченого, і вона на це зважилася. Вони взяли шлюб 28.07.1910 р. і Герта Бачинська відтоді належала до Греко-Католицької Церкви, хоч була вихована як протестантка. Герта стала прекрасною дружиною греко-католицького священника, другом, порадницею о. Юліана, і разом з ним трудилась для добра українського народу, допомагаючи у нестерпно важкі часи. У батьківському домі вона не знала вбогості, а ставши їмостю, мусила іноді терпіти скруту. Бачинські не були надто підприємливими. Вбогі сільські парафії давали невеликий дохід, а ще й прикрі обставини, які випадали на їх долю, нераз позбавляли частки і того доходу. Але ніколи не опускали рук, і завжди надіялись на Бога.

Коли почалась І світова війна, отець Бачинський був приділений до австрійської армії як капелан, а їмость Герта лишилася сама з трьома дітьми у Львові. Війна – це завжди страшно, а тут ще й перервався зв’язок, бо отець Юліан потрапив у полон до італійців, а потім – до росіян. Якби ж їй хоч якась звістка, хоч знак, що він живий! І такий знак Бог дав.

…Австрійська влада в час війни поширювала різноманітну продукцію, щоб підняти дух громадян: від пропагандистських плакатів, карикатур, брошур – і до листівок. Деякі з листівок були просто фотографіями з районів бойових дій. Саме таку і побачила якось на прилавку Герта, а на тім фото – о. Бачинський у польових умовах сповідає вояка, що приклякнув перед ним. Відразу ж купила ту листівку (і досі вона шанобливо зберігається в сімейному альбомі). Вимолила в Бога, що чоловік повернувся додому живим і неушкодженим. А їмості Герті у воєнний час теж доводилось нелегко. Коли вона з дітьми під час бомбардування ховалася у підвалі, донечка, що вже бігала, від стресу відучилась ходити – і потім вчилась наново, а синочок після перенесеного шоку залишився розумово відсталим.

А потім знов приходили на світ діти, разом було б восьмеро, однак троє померли маленькими. У 1923 році в с. Великополе (Яворівський район на Львівщині), де тоді був парохом о. Юліан, народилася Наталія, про яку сьогодні мова.

Ріп’янка і Станиславів

У ті часи лікарі часто радили, як дієвий спосіб зцілення, зміну клімату. Отож, коли лікар повідомив о. Юліану Бачинському, що найкращим ліком на його астму був би переїзд у Карпати, він попросив єпископа про скерування на іншу парафію. Але виїхав не в гори, а у передгір’я. Вирішив, що для здоров’я важливіша присутність давніх друзів – Підлісецького і Юркевича, які служили парохами сусідніх сіл, отож вибрав парафію у тій же околиці, недалеко рідного для нього Калуша. Натасі було три роки, коли Бачинські 1927 року переселились у Ріп’янку. До парафії належали ще й сусідні Мислів та Яворівка.

Ці три села серед Чорного лісу були бідними, ще й віддаленими від більших доріг. Тому їмость із дітьми оселилася у Станиславові, щоб вони змогли здобути гідну освіту. Дуже скромно жив о. Бачинський сам на плебанії. А на літніх канікулах батьки і діти знову збиралися разом. Тут діти могли нарешті набутися з татом, в гарну погоду він часто пускався з ними в кількаденні мандрівки по горах.

Батьки дуже велике значення надавали не лише навчанню дітей, але і їх вихованню, намагалися прищепити глибоку віру в Бога, діяльну любов до ближнього. Так виховували і Наталію. «У травні вона завжди ходила на маївки до редемптористів. Завдяки їм у 14 років стала членом Міжнародного союзу молитви», – згадують внучки Юстина і Софія. (Йдеться про монастир Матері Божої Неустанної Помочі, який стояв там, де сьогодні пологовий будинок і церква Різдва Пресвятої Богородиці на вулиці Чорновола м. Івано-Франківська).

Як було сказано, Натася навчалася у початкових класах в школі ім. св. Станіслава, а потім – у гімназії на теперішній вулиці І. Франка, яку провадили сестри уршулянки (нині ліцей №3). Мабуть, мала добрих вчителів, бо вчилася з цікавістю і наполегливістю, та й сама мріяла стати вчителькою. І мрія здійснилася. Під час фашистської окупації Наталія Бачинська здобула педагогічну освіту в Рогатині в учительській семінарії.

…На східному фронті відбувся перелом, фашисти відступали і наближалась червона армія. В Галичині боялись страшних репресій, як у радянську окупацію 1939 року. Що ж робити родині, де батько – «служитель культу», а мати – етнічна німка? Втікати на захід? Чи таки залишатися? Це була драма. Але про те, як вона розв’язалась, читайте в наступному номері «Нової Зорі».

Анна КИРПАН.