Про що говорять результати нового опитування Центру Разумкова про релігію в Україні? Як відомо, такі опитування проводяться щорічно уже другий десяток років. І звичайно, було б цікаво провести ґрунтовний порівняльний аналіз багаторічних досліджень стану і тенденцій розвитку релігійності українського суспільства, а також громадської думки стосовно ролі релігії у суспільстві під впливом щорічних як зовнішніх, так і внутрішніх суспільних політично-економічних чинників. Але це вже з розряду поважних науково-соціологічних праць. А в цій статті хотілося б лише поділитися найцікавішими цифрами та деякими власними думками з цього приводу. Послуговуватимуся узагальненими даними, які були представлені наприкінці листопада на круглому столі: «Особливості релігійного і церковно-релігійного самовизначення громадян України: тенденції 2000-2020р.р.».
Упродовж усього періоду досліджень українське суспільство демонструє досить високий рівень релігійності: зокрема, станом на кінець 2010 р., порівняно з 2000 р., число громадян, які визнають себе віруючими, зросло з 58 до 71%. Надалі, впродовж 2010-2020 рр. частка віруючих серед дорослих громадян України становила в середньому 70%. Водночас, дослідження 2014 р. зафіксувало зростання, порівняно з «довоєнним» 2013 р., числа віруючих з 67% до 76% – що є характерним для суспільства, яке опинилось у стресовій ситуації. Цей показник досі залишається найвищим за всі роки спостережень; надалі він знижувався і наразі становить 68% опитаних (від 88% жителів Заходу країни до 55% жителів Півдня) (діаграми «Незалежно від того, відвідуєте Ви церкву чи ні, ким Ви себе вважаєте?»).
Церква продовжує утримувати одну з перших позицій за рівнем суспільної довіри серед суспільних і політичних інститутів (поряд з волонтерськими організаціями та Збройними Силами). Разом з тим, порівняно з 2010 р., коли рівень суспільної довіри до Церкви досяг максимуму (73%), наразі цей показник є нижчим – 60%. У регіональному розрізі рівень довіри корелює із загальним рівнем релігійності – якщо у Західному регіоні довіряють Церкві 83% респондентів (рівень релігійності – 88%), то у Східному – лише 47% (рівень релігійності – 61%). В усіх регіонах число тих, хто довіряє Церкві, перевищує число тих, хто їй не довіряє (однак, на Сході не довіряють Церкві 37%). Водночас, привертає увагу досить відчутне (22%) число тих, хто не зміг визначитися в цьому питанні, на Півдні країни.
Серед загальних чисел цікаво відзначити окремі показники, в яких виділилася Українська Греко-Католицька Церква. Так у розділі декларування релігійності найбільш релігійними виявилися вірні УГКЦ (95%), опісля – УПЦ(МП) (90%) і на третьому місці – ПЦУ (86). Також найвищий показник в УГКЦ щодо приналежності вірних до якоїсь конкретної релігійної громади – 60%, УПЦ(МП) – 26%, ПЦУ – лише 19%.
Зверніть увагу, наскільки це незалежне дослідження продемонструвало нам, що стратегія-2020 «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом» дала неабиякі плоди.
Порівняно з іншими групами осіб, які віднесли себе до певної Церкви, найбільш послідовними у визнанні релігії як життєвої цінності та виконанні норм релігійної практики є вірні УГКЦ. Зокрема:
• 87% визнають релігію життєвою цінністю (проти 73% ПЦУ і 74% – УПЦ(МП));
• 98% відвідують релігійні служби та зібрання (проти 70% УПЦ(МП) і 75% – ПЦУ); причому 53% – роблять це не рідше, ніж раз на тиждень (проти 23% вірних ПЦУ і 26% – УПЦ(МП));
• 90% виховувалися вдома в релігійному дусі (проти 44% УПЦ(МП) і 47% – ПЦУ);
• 55% упевнені, що віруюча людина повинна обов’язково сповідувати певну релігію (проти 34% вірних ПЦУ і 39% – УПЦ(МП)).
Крім того, згідно з дослідженням, вірні УГКЦ найбільш відкриті до інтернет-технологій у релігійних практиках. У зв’язку із впровадженням карантину в дистанційних відправах в УГКЦ брали участь 55,7% прихожан. У ПЦУ – 14,4%, в УПЦ(МП) – 8%. Лише 5,2% греко-католиків вважають практику інтернет-богослужіння неприпустимою для себе. В ПЦУ таких 16,8%, а в УПЦ(МП) – 22,6%.
І насамкінець окремо про парадокси релігійного життя в Україні…
Упродовж часу моніторингу відзначається зростання кількості тих, хто підтримує принцип відокремлення церкви від держави і школи від церкви, а також кількість незгодних з викладанням релігії в загальноосвітніх школах. У 2000 р. думки стосовно відокремлення школи від церкви розділилися практично порівну: 36% підтримували його, 37% – ні; у 2020 р. відокремлення підтримують 41%, не підтримують 28% опитаних. Не погоджувалися з викладанням релігії в загальноосвітніх школах у 2010 р. – 31% опитаних, у 2020 р. – 45%; натомість, якщо у 2010 р. 21% опитаних підтримували ідею обов’язкового вивчення релігії у школі, то наразі її підтримують лише 14%.
Щодо цього зростання негативного ставлення до викладання релігії в школах звичайно можна знайти ряд пояснень. А це і масово непідготовлені вчителі, які в 90-х роках перекваліфіковувалися з радянських релігієзнавців на вчителів з основ віри і християнської етики. Тут негативну роль відіграє і той фактор, що Україна є поліконфесійна та мультирелігійна держава. А тому батьки не бажають, щоб їхню дитину основ віри навчав представник якоїсь іншої конфесії. І причин можна шукати ще чимало. Та все ж потрібно погодитися, що брак викладання релігії в загальноосвітніх школах народжує в дітях таку собі своєрідну подвоєність, неначе все, що згодом дитина вивчатиме в парафії чи у сім’ї, їй видаватиметься таким, що ніяк не входить у науковий світ…
Дуже прикро, що наше суспільство досі не засвоїло розуміння того, що освіта і церква покликані взаємодіяти. Церква не може розглядатися як генератор заборон і вказівок, які приходять у школу на зміну радянським ритуалам, що втихомирюють і нівелюють власне мислення. Завдання церкви, як і школи, – однакові: виховати свідому й вільну людину. Тому, на мою особисту думку, краще тут не будувати паркани, а вчитися зводити мости!
Є ще й інший парадокс. Як зазначалося, в Україні налічується 70% віруючих, але назагал 45% з тих чи інших причин не погоджуються з викладанням релігії в загальноосвітніх школах. Не дочитавши дослідження до кінця, мені відразу прийшла на гадку виправдовуюча думка. Мабуть, кожен віруючий бажає заповнювати цю прогалину, займаючись зі своїми дітьми особисто в своїй сім’ї. Це дуже гарна думка, але, на жаль, не підтверджена… Адже важливість виховання в сім’ї релігійності у дітей, згідно із зазначеним дослідженням, відзначили лише 14% опитаних… І це чи не найбільший парадокс релігійного життя в Україні. Якщо сьогоднішні 70% віруючих попри радянські заборони отримали свою віру в родинах, то кого виховують сучасні батьки? Це так, для роздумів…
Залишається єдина надія на катехизацію при парафіях. Але це вже інша тема для роздумів для нас, священників, чи повсюди є і чи поставлена на відповідний рівень катехизація у наших парафіях?
о. Іван СТЕФУРАК,
головний редактор.
