З ласки Божої ми вступили в новий календарний рік. Для когось це звичне діло і він не приділяє цьому «новорічному шуму» зайвої уваги, а хтось насолоджується, хоч і не настільки засніженою, як би того хотілося, та все ж зимою. В новий рік більшість із нас схильні піддаватися різного роду меланхолійним настроям, стараючись спрогнозувати рік, що прийшов, поставити нові завдання та вже, мало-помалу, заглянути в календар літніх місяців, прогнозуючи вакації.
Рік 2020, очевидно, навчив кожного з нас простої істини – наше завтра може бути не настільки прекрасним, як ми собі часом уявляємо. Маючи цей досвід, чимало людей з обережністю дивиться в майбутнє, розуміючи, що тепер можна чекати чого завгодно. Однак це, до певної міри, крайність.
Інша ж крайність, це коли ми досить часто поринаємо в якісь незбагненні спогади, стараючись спрогнозувати, а що було б, якби… І в кожного тут свої варіанти. В цьому, здавалося, немає нічого поганого, адже людина по своїй суті – істота, яка дуже любить сентименти, особливо, коли в минулому нам і справді було добре. Якщо подивитися на це глобально, то вже, гадаю, Адам та Єва, мабуть, були першими, хто міг би сказати: «А колись було краще, і трава була зеленіша».
Справді, стоячи на порозі майбутнього, нам часто буває страшно зробити крок вперед, а тому організм, який хоче нас захистити, починає вмикати в нашій голові різного роду флешбеки з метою заспокоїти нас. Однак, чи справді це корисно, коли ми роками живемо ілюзіями свого минулого, постійно нарікаючи на час, в якому живемо і, що цікаво, не будучи здатними щось змінити в часі, який омріюємо? Давайте поміркуємо.
Сьогодні – це все, що ми маємо
Вочевидь, важко не погодитися з тим, що все, що насправді є – це тільки та мить, в якій ми конкретно зараз перебуваємо. Все інше, до певної міри, ілюзія – минулого або майбутнього. Це цілком природно та не викликає жодних проблем, коли досвід минулого допомагає нам, формує нас та робить трішечки кращими зараз. Однак проблема полягає в тому, що, як правило, те, що добре, ми дуже швидко забуваємо, пам’ятаючи виключно якісь негативні моменти. Але і це є нашим досвідом, який варто прийняти, пропустити крізь себе та стати сильнішими.
Чимало людей часто сповідаються з того, що роками не можуть пробачити своєму ближньому, та що там ближньому – навіть своїм батькам якісь образи з років, яких уже годі й пригадати. Вочевидь, дитячі травми чи будь-які інші ситуації, які десь «надломили» нас, є досить складними і справді потрібен час, щоби це виправити. Одне з діл милосердя щодо душі, яке подає нам «Катехизм Католицької Церкви», звучить так: «Образу із серця прощати». То, вочевидь, означає, що, незважаючи на завданий нам біль, християнин, йдучи за прикладом свого Спасителя, повинен пробачити недругу.
Ясно, що це просто так сказати, але вчинити – куди важче. Кожен (я в цьому переконаний) стикався з тим, що тримав образу, або ж мав когось, хто ображався на нас. Минають дні, тижні, місяці, роки, а ми наче набрали до рота води: не вітаємося, не розмовляємо і навіть при зустрічах відвертаємо голови одне від одного. В той же час це зовсім не заважає нам бути «ревними» християнами: ходити до храму, причащатися, сповідатися, зрештою, щоденно молитися «Отче наш», де є ті гарні слова: «І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим». Парадокс, чи не так?
Властиво тому раціонально пам’ятати, що справжня мить, та, яка є зараз, – унікальна і неповторна. Ми нічого не змінимо в минулому, як би сильно того не хотіли. Час минув і все, що пов’язане з нами колишніми, вже давно не наше. Зрештою, будувати якісь плани, ставити завдання – річ корисна, однак надміру переживати майбутнім – також зайва справа, адже воно ще не наше! Саме тому ця мить, яка зараз триває, – це все, що ми маємо.
Подивімося, як цю думку намагається від нас вкрасти ворог. Скільки часу на день ми контролюємо те, що відбувається? Переважно ми або будуємо плани, або згадуємо, як, де, коли та що було. Так само нас мотивує світ через різного роду «мотиваційні» тексти, відео та аудіоповчання. Насправді ж усе це в кінцевому результаті робить нас «спостерігачами» власного життя замість того, щоби бути «героями» своєї власної життєвої картини.
Це прекрасно видно на прикладі наших соціальних мереж: більшість із нас просто якось реагує на прочитане-побачене замість того, щоби творити власний життєвий контент.
Святе місце порожнім не буває
На мою скромну думку, такий хід речей вигідний тільки одній особі – дияволу. Сьогодні так виглядає, що він ніколи відкрито не діє, адже це було б занадто очевидно. Але через різного роду «невинні речі», через прості думки ми мало-помалу віддаляємося від головного. Нас часом настільки занурює у вир подій, що нам важко навіть збагнути, що все відбувається з нами, тут і зараз.
Найбільшою і найгеніальнішою спокусою сьогодення, вочевидь, є думка, яка приходить у голови не тільки молодих людей: «Покаєшся пізніше. Десь там, у старості… Подивися на бабусь та дідусів – що вони мають до роботи? Ось і ти, постарієш, будеш немічним та й ходитимеш собі до тієї церкви. А зараз… Зараз ти не маєш на це часу. Час – це гроші! Рухайся! Якщо не ти, то хтось інший зірве джекпот. І що тоді? Нумо, вперед!».
І вся біда в тому, що ми в це віримо, а ще ніхто не спішить вважати себе старим і, як показує досвід 2020 року, вочевидь, не всі ми доживемо до глибокої старості. Дай, Боже, звісно, але щось я в цьому сумніваюся.
Зрозуміло, що такий хід речей вигідний злим силам, адже таким чином ми віддаляємося від Господа, будуючи власну автономну республіку, куди Він просто не є запрошений. Коли на сповідях запитую про ранкову чи вечірню молитву, більшість опускає очі зі словами: «Ввечері ще молюся, а вранці – немає часу». Немає часу – ось і вся спокуса сьогодення!
Є таке гарне прислів’я: «Святе місце порожнім не буває». Думаю, наша душа – це прекрасне місце, за яке постійно триває нечувана боротьба. Навіть якщо ми, особливо в роки нашої юності, намагаємося переконати себе і світ в тому, що це виключно наше життя, що ніхто не має права втручатися в нього, що нам не потрібно ні Бога, ні злого…. це зовсім не так. Адже Христос постійно говорить про вибір: «Не можете двом панам служити» (Мт. 6:24). А тому якщо ми не запрошуємо в своє життя Господа під час вранішньої чи вечірньої молитви або й просто посеред дня не думаємо про Нього, на прекрасне та святе місце нашої душі ОБОВ’ЯЗКОВО прийде хтось інший, в якого цілком протилежні від Божих задуми щодо неї.
Святість – це щоденний вибір
Саме тому бути правдивим християнином – означає робити свій добрий вибір кожного дня, кожної миті. Я б сказав, що бути святим – це щоразу, за будь-якої нагоди, на будь-якому роздоріжжі «брати свій хрест та слідувати за Ним» (пор. Мт. 16:24).
Так робили святі, адже жоден із них святим не народився. В них були свої злети та падіння, чимало з них досить довгий час були, можливо, останніми грішниками, але правда в тому, що, полюбивши Господа усім своїм серцем, для них щоденний вибір був очевидним. Думаєте, вони не мали куди спішити? Чи, можливо, люди колись не мали більше роботи, як тільки молитися? Ні, думаю, жити минулим чи майбутнім – це «привілей» людей будь-яких віків.
Стараймося, отже, будувати своє життя, свої плани так, щоб у них завжди було місце для Бога. Нехай перша думка, яка нас пробуджує вранці, буде думкою про Нього і про те, що Він очікує нас в Небі!
Святий Єфрем Сирійський повчав: «Ми називаємо Святих блаженними і прагнемо собі їх вінців, але не хочемо наслідувати їхні подвиги. Чи думаєте, що вони удостоїлися вінців задарма, без трудів і скорбот? Чи не бажаєте послухати, який «спокій» мали Святі в цьому житті? «Їх каменовано… вони вмирали… збідовані, згноблені, кривджені» (Євр. 11:35-38). Бажаєш разом з ними вічно царювати? Йди слідом за ними».
Бажаю, щоби наше прагнення бути святими стояло на першому місці в життєвому списку наших завдань. Тоді все буде в порядку, тоді ні минуле, ні майбутнє нас не лякатиме. Адже, як казав св. Августин: «Коли Бог на першому місці, все інше — на своїх місцях».
о. Володимир ЛУКАШЕВСЬКИЙ.
