Нещодавно на одному з моїх улюблених сайтів я натрапила на новий короткометражний мультфільм від PIXAR, який називається «Float» (з англ. – поплавок). Його ви можете переглянути вже на нашому сайті: www.novazoria.com.ua
Отож, у короткометражному мультику «Floаt» розповідається про батька, який не міг прийняти особливу здатність свого маленького сина – вміння літати. Адже перехожі, інші діти, сусіди лякались особливої дитини та її незрозумілого вміння літати в повітрі. А батько, боячись бути іншим, почав навантажувати наплічник сина камінням, які б не давали йому злетіти. У мультфільмі є тільки одна фраза, яку промовляє батько: «Чому ти не можеш бути нормальним?!».
Як часто ми, батьки, наповнюємо кишені наших діток таким камінням, адже боїмось, що суспільство не прийме особливість наших дітей. І наші страхи не дають їм злетіти, стати тими, якими вони мріють бути.
Сьогодні багато дорослих віком 30-40 років усвідомлюють те, що більшість своїх проблем, внутрішніх конфліктів, нездатності рости професійно чи невміння будувати особисті стосунки з іншими пов’язані з тим, що вони й дотепер носять каміння, покладене їхніми ж батьками до їхніх кишень, коли ті були ще маленькими. Про яке ж каміння йдеться?
В часі Радянського Союзу на людей накладали шаблони. Сьогодні говорять про те, що комунізм робив з людей просто одну сіру масу, без натяку на прояв особистості. Проявляти свою ж особливість тоді було навіть небезпечно. Тому і діток тоді виховували в такому ж дусі. У всіх було все однакове: однакові квартири з однаковими меблями та шпалерами на стінах. Про це в жартівливій формі розповідається у відомому фільмі «Іронія долі». Тоді й думали всі однаково: почав ходити до школи, одразу йдеш в жовтенята, виріс – у піонери. Закінчив школу – інститут. По завершенні навчання – направлення на роботу у зазвичай іншу віддалену точку Радянського Союзу (напевне, це робили з наміром розбивати сім’ї та родинні зв’язки). А якщо ваші бажання не вписувались у цю програму, ви ставали іншим чи як тоді називали «інакомислячим».
Ці нелегкі часи минули, і, здавалося б, сьогодні бути оригінальним, чимось відрізнятись від інших є навіть престижно. Проте ми й надалі не приймаємо людей, які чимось різняться від нас: вони не користуються соцмережами та не «зависають» в Instagrami, вони не працюють на престижній роботі, не вдягаються у модних магазинах. Ми нав’язуємо нашим діткам дружбу з тими дітьми, які відвідують престижні гуртки, які гарно виглядають, які популярні серед своїх ровесників. Адже сьогодні всі слідують такій пораді: «Щоб стати успішними, потрібно мати справу з успішними людьми».
Та ще й трапляється так, що ми самі накладаємо собі каміння в кишені. Ми часто не можемо прийняти нас самих такими, якими ми є. Особливо жінки не можуть прийняти свою зовнішність, колір волосся, вагу, форму носа чи інших частин тіла. Часто самі критикуємо наші ж професійні здобутки, ми собі здаємось не такими кваліфікованими, як наші колеги, не знаємо стільки мов, не вміємо так промовисто розмовляти. Навчатись більше, зайнятись фізичними вправами, шукати кращу роботу – це все необхідно робити, коли описані вище речі нас не влаштовують. Але паралельно з цим потрібно вміти прийняти себе такими, якими ми є, з нашими недосконалостями та недоліками.
А якщо поглянути в корінь питання, то ми боїмося прийняти особливість інших, мати справу з тими, хто виходить за рамки встановлених стандартів, тому що тоді й нас будуть зараховувати до «особливих», тоді з нашими дітьми не будуть гратися інші діти, бо наші діти «вмітимуть літати», як той хлопчик з мультфільму.
Коли Ісус почав свою місію на Землі, то також ламав встановлені правила «нормальності» та стереотипи. Він дбав про прокажених та захищав блудницю, не боячись бути осудженим праведниками тогочасного суспільства. Він не намагався повитрушувати каміння з кишень обраного народу, але той Його розп’яв.
І видається мені, що сьогодні для багатьох набагато зручніше жити з камінням у кишенях та наплічниках, ніж знайти в собі сміливість його повитрушувати геть та злетіти увисочінь.
Віра БІЛА.
