(Закінчення. Поч. у ч. 13)
У храмі ми не лише стоїмо, сидимо, але й клякаємо. І все би мало бути влаштоване так, щоб кожному нескладно було і опустися на коліна, і встати. У кожній церкві це продумано по-різному. Десь всі вклякають на коліна, а килимами встелена вся підлога. Десь нарізані з килимів довгасті прямокутники для клякання. Парафіяни їх беруть з ящика, входячи в храм, і повертають на місце у кутку, виходячи з храму. І це нормально, адже не всім було би зручно клякати просто на підлогу, бо комусь захолодно, а хтось не хоче бруднити святковий одяг.
У багатьох церквах є і великі лави, чимось схожі на парти, зроблені таким чином, що на них можна і стояти, і сидіти, і клячати. Деякі з тих лав стоять ще здавна, а інші зроблені кілька років тому.
В римо-католицьких костелах ті лави займають більшу частину простору, бо там прийнято, щоб під час Літургії всі присутні сиділи. Конструкція таких лав розроблялася віками. І було розроблено такі зразки цих церковних меблів, де людині однаково зручно і сидіти, поклавши перед собою молитовник, і клячати, і опускатись на коліна та вставати з колін, входити в лаву і виходити з неї.
Очевидно, що греко-католики відносно недавно запозичили у римо-католиків ці церковні меблі. Окрім цього, так склалося, що деякі з наших церков до війни були костелами, і з того часу там залишились такі ось масивні великі лави. І ось, коли в деяких наших парафіях вирішили забрати ті старі лави і встановити нові, то не потурбувалися, щоб столярі-мебельники обміряли, оглянули, скопіювали старі зразки. У результаті в деяких наших святинях замість зручних лав стоять якісь одоробла. В таку лаву незручно заходити і виходити, незручно в ній стояти, і ще гірше – клячати, бо вона зроблена так, що зовсім не пристосована до тієї функції, яку має виконувати. Єдине, що більш-менш зручно, – це сидіти. Але, вибачте, для сидження підходить і звичайна проста лавка, то ж навіщо було виготовляти таку складну і дорогу річ?
Найпоширеніша помилка – деякі горе-столярі вирішили, що ота дощечка внизу – це підставка для ніг, от як це може бути в учнівських партах. І встановили її далі, глибше стосовно самої лавки, на іншій висоті, ніж потрібно, та під іншим кутом, хоча найкраще б – горизонтально. Коли людина стає колінами на цю дощечку, то перекладинка виглядає наче складений ножик, на ній не можна стояти на колінах нормально, рівно. В такій горе-лаві незручно і опускатись на коліна, і підніматись, бо дошка, на яку кладуть молитовник, зроблена заширокою (а це ж знову-таки не шкільна парта!).
І ще одна помітна хиба цих невдало зроблених сьогоднішніми майстрами лав: вся конструкція виготовляється вужчою, ніж вимагав давній стандарт, хоч анатомія людини відтоді не змінилася. Але що нам – анатомія, як парафіяни хочуть зекономити? От і виходить, що всунутися в таку лаву і висунутися з неї не так і просто, стояти у ній – теж важко.
Так і проситься на язик прислів’я: «Хоч гірше, аби інше». В церкві парафіяни мали би думати про Бога, душею і тілом брати участь у Богослужінні, а не думати про те, що їм незручно, що щось муляє.
Східний варіант
Зрештою, лавки такого типу не обов’язково мали би стояти у греко-католицьких храмах, це традиційне для римо-католицьких святинь. А які ж лави характерні для храмів східного обряду?
Окрім звичайних простих лавок – універсальних, придатних завжди і всюди, відомі й особливі лави – стасидії. Слово «стасидія» з грецької мови перекладається як «лавка», «церковна лава». Стасидія – це стілець з дуже високою спинкою і відкидним сидінням, як-от в театрі чи кінотеатрі. Стасидія має одинарні чи подвійні підлокітники – одні для опори рук при стоянні, інші – при сидінні. Стасидія рідко зустрічається як окремий стілець, частіше вони виконані як ряд стільців. Переважно такі ряди крісел розміщувалися по периметру стін церкви, але не тільки.
Такий тип церковних меблів розробили ще в сиву давнину. Дуже часто стасидії знаходилися у монастирських храмах. Згідно з уставом, монахи молилися ціле коло добових богослужінь, молилися переважно стоячи, і це було нелегко. Ось і придумали стасидію, стоячи в якій, можна було опертися на підлокітники, а як прийшов час сісти – тут же і сідати, відкидаючи сидіння.
Цей давній винахід довелось нещодавно побачити не в монастирі, а в одному з храмів ПЦУ. Ці стасидії не були такого аскетичного зразка, як у давніх монастирях, вони мали м’яке сидіння, і видалися мені досить зручними. Як кажуть, все нове – це добре забуте старе. Чи не варто нам спробувати відродити ці старі церковні меблі в новому дизайні?
Хай все буде досконале…
Так само зручно, доладно, як і інші церковні меблі, мали б бути зроблені й різні підставки під богослужбові книги, як-то аналой, а також і сповідальні (знову-ж таки, є багато добрих старих зразків). У багатьох церквах немає сповідальниці або клячника, який виконує цю роль. Священник просто сидить на стільці, а каяник поруч опускається на коліна. Але і в такому місці має бути все облаштоване, щоб усім було зручно. Щоб сповідник не відволікався і думав лише про те, що промовляють каяники, та й щоб і каянники не перебували в такій незручній позі, в якій і про всі гріхи забудеш, про які малося б сказати. Водночас треба влаштувати так, щоби люди, присутні в храмі, перебували на такій відстані, де не чути того, про що говорять сповідник і каяник.
Чи доводилось вам під час Літургії тримати хоругву? А фану? Для тих, хто їх не розрізняє, скажу, що хоругва – це храмове знамено з іконою, де церковний прапор одягнутий на поперечку і звисає донизу, розділений на дві чи три частини. Фана – це теж церковне знамено з іконою, але прикріплене до держака лише одним кінцем. Фани розповсюджені у храмах західного обряду, під західним впливом увійшли і в наші храми, а хоругви притаманні обряду східному.
Мені доводилось тримати і хоругву, і фану. Зручніше тримати таки хоругву, бо якщо полотнище прикріплене достатньо високо, то все бачиш перед собою. А ось фана здебільшого заслоняє собою вид для того, хто її тримає.
І без цього не обійтися…
А взагалі парафіяни не мали би думати мимоволі про те, що їм незручно, не відволікатися на це, а думати про Бога, всеціло, і душею, і тілом, брати участь у богослужіннях. Дбайливий священник, їмость, церковна десятка чи двадцятка, активні парафіяни зазвичай міркують, як зручно облаштувати простір святині, зробити храм зручним для різних категорій вірних, тим більше, що пожертви парафіян мають скеровуватись і на це. Ота зручність має велике значення для тих, хто перший раз у житті заходить у храм, бо перше враження досить важливе.
Варто згадати ще про деякі зручності, от хоч би про свіжу воду, яка би стояла в храмі в доступному для всіх місці. Інколи є так, що треба попити води, а вона десь далеко.
В деяких храмах після встановлення у вікнах склопакетів іноді бракне свіжого повітря, і це відчувається, а вікна чомусь не відчиняють (або їх і неможливо відчинити)… Мабуть, треба таки продумати, як же буде здійснюватися вентиляція.
Наприкінці – про приміщення, що ніби й не має до храму жодного стосунку, але належить до тих вигод, на яке має право кожна людина. Маю на увазі туалет. Я знаю такі церкви, де ні в приміщенні храму, ні поруч немає нічого схожого на туалет. І це є неповага до парафіян, зокрема малих, а особливо старших, які часто мають проблеми зі здоров’ям і потребують частіше відвідувати вбиральню. Що ж, треба це просто зробити! І цей прицерковний туалет мав би бути, як мінімум, зручним і чистим.
До речі, все в церкві мало б бути влаштоване так, щоб її можна було швидко прибирати та легко підтримувати чистоту.
Здається, саме собою зрозуміле, що для Бога треба робити все найкраще. Зокрема, наприклад, церковні сходи, лави і інше. Але хоч це очевидне, ще є багато людей, що їм таке навіть не приходить в голову. Саме тому довелося сісти і написати цю статтю.
Олена ВИНОГРАДНА.
