Бог і лотерея… Цілком несумісні… Ви впевнені? Всевишній настільки Неймовірний і Незбагненний, що може змінити життя одним паперовим білетиком. Це зрозуміла 40-річна нині вже киянка Мар’яна Луканюк. Про зради, обман, молитву, каяття та Божий подарунок наша історія.
«Я ніколи не була азартною людиною, — розповідає пані Луканюк. — Ще з дитинства мій дід казав, що карти, лотереї та ігри «на гроші» — від лукавого».
Олекса Луканюк підлітком потрапив у в’язницю за зв’язки з УПА. У сибірських тюрмах вивчив чотири іноземні мови, справжню історію України, навчився грати на баяні та… вишивати. Коли батьки Мар’яни поїхали у Польщу торгувати, залишили доньку дідові на виховання. Бабця на той час померла, і він, маючи не один шанс одружитися вдруге, залишився назавжди удівцем та займався вихованням онуки. Щоправда через його виховання Мар’яна була «білою вороною» в школі, згодом – у педучилищі та в університеті. Дівчина не вміла брехати, добре вчилася, не любила галасливих компаній. Після закінчення вишу почала вчителювати в одній із близьких до обласного центру шкіл. Проте й тут їй було непереливки.
«Старші вчителі дивилися на мене, молоду, з презирством, молодші колеги, коли зрозуміли, що я до їхніх п’янок-гулянок не приєднуюся, також почали недобре ставитися», — згадує пані Мар’яна.
Дівчині було важко, а тут ще й дід упав з драбини, та так, що його частково паралізувало. Мар’яна змушена була його доглядати. Батьки були за кордоном. Пан Олекса дуже змінився: кричав, капризував… Молода вчителька буквально падала з ніг. Про свою біду нікому нічого не розповідала. І в школі колеги почали кпинити з неї. Казали, що в історички занадто палкий коханець, що не дає їй виспатися. Мар’яна не витримала, зірвалася, кричала у вчительській так, що шибки дзенькали, викрикувала всю свою злість, образу. На крик прибіг директор, підійшов, взяв її за обидві руки та прошипів: «Або ти замовкнеш і підеш у відпустку за свій рахунок, або опинишся у «психушці». Мені тут крикунів не треба». Мар’яна пішла у відпустку, а за тиждень не стало діда. Він помер тихо, уві сні…
…Після похорону діда пані Луканюк у школі вже ніхто не чіпав. Батьки почали більше спілкуватися з донькою, просили, аби вона лишала все та їхала з ними у Польщу торгувати. Вона погодилася.
Дорогою до сусідньої держави познайомилася з Павлом, який попросив дівчину взяти у свою сумку… дві пляшки горілки. Уже в Польщі новий знайомий запросив її на каву. Згодом розповів про себе. Сказав, що народився у Львові, вчився у Києві на психолога та зрозумів, що помилився у виборі фаху і почав їздити до Польщі. Зароблені гроші витрачав на подорожі Європою. Молоді люди почали зустрічатися, незабаром стали близькими. Мар’яна мріяла про одруження та щасливе родинне життя, бо ж до Павла у не було жодних стосунків з чоловіками…
Коли молода жінка завагітніла, то зраділа, думала, що коханий одразу запропонує їй одружитися. Однак Павло бачив у подружці лише жінку на певний час. «Люба, ну яка дитина? Ти ж знаєш, що я крику-вереску, пеленок та підгузків терпіти не можу, — комизився чоловік. — Ось (тицьнув кілька сотень доларів) піди та позбудься «проблеми», потім поїдь кудись, відпочинь, розвійся. А через місяців два — зателефонуєш».
Мар’яна категорично не хотіла вбивати ненароджене дитя. Однак появитися на світ йому не судилося, бо через хвилювання стався викидень. Жінка почувалася неймовірно спустошеною. Згадувала настанови діда, який повчав, що не варто мати близьких стосунків до одруження і шлюбу. Проте жінка так хотіла кохати і бути коханою, тому й довірилася… Загибель ненародженого дитяти загнала її в глухий кут. Мар’яна замкнулася в собі, вирішила більше ніколи не бачитися з Павлом та не їздити з батьками у Польщу. Натомість почала щоденно ходити до церкви. Але глибокої віри не мала, ходила, аби провести час. Там ще й постійно згадувала покійного діда і подумки «розмовляла» з ним.
Одного разу Мар’яна знічев’я купила лотерейний білет. Навіщо? І сама не знала. Проте в наступну неділю увімкнула телевізор, аби послухати результати. Про перемогу навіть не мріяла, думала, що виграє максимум гривень 50. Раптом пролунав телефонний дзвінок, жінці повідомили, що її білет виграшний та запросили у телестудію до Києва. Пані Луканюк довго не могла зрозуміти, чи це не розіграш. А коли збагнула, що все серйозно, поїхала до столиці, щоб там переконатися, що ніякого виграшу немає, а в студію її запросили посидіти «для кількості й різноманітності».
«Це було дивно,— розповідає нині вже киянка. — Довкола стривожені гравці, багато великих телекамер, елегантні ведучі. На мить я забула про свої життєві невдачі і від щирого серця, мабуть вперше у житті, попросила Бога змінити моє буття». І… Мар’яна Луканюк виграла кругленьку суму.
Усі метушилися, вітали, інші гравці розгублено дивилися, а дехто буравив заздрісним поглядом. Проте ейфорія швидко минула. За дверима телестудії двоє високих кремезних чоловіків пояснили, що «нада дєлітса, чтоби ніково не обідєть». Ставши за кілька хвилин мільйонеркою, пані Луканюк впевнено сказала, що поділиться, але щоб і їй щось залишили. Виграш… переполовинили. Та й навіть половина суми була для жінки нереальними грошима.
Незабаром про статки жінки дізналися знайомі, родичі та знайомі знайомих. І почалося… Телефонували університетські «подруги», імена яких Мар’яна давно не пам’ятала, просили фінансової допомоги. Колишні колеги зі школі ледь у пояс не кланялися. У батьків щогодини ідеї з’являлися, як грошима розпорядитися. А що вже родичів «найрідніших» понаїжджало… голова обертом… Дізнався про Мар’янине везіння й Павло. Приїхав свататися… Жінці стало огидно. Усі бачили гроші і не бачили Мар’яну. А вона вже зробила вибір: трохи грошей залишила батькам, трохи перерахувала на потреби церкви, в яку ходила, дещо відіслала кільком онкохворим дітям та поїхала до Києва. Там купила скромну квартиру, згодом знайшла роботу в одному з коледжів, записалася на водійські курси та курси іноземних мов. Кошти, що залишилися, вклала в один з іноземних банків. «Так я змінила життя, і змінилася сама. Впевнена, що цей виграш — Божий подарунок для того, аби я зрозуміла, що була на хибній дорозі та повернула з манівців».
Зараз Мар’яна є постійною парафіянкою одного з греко-католицьких храмів столиці. Часто ходить до сповіді і до Причастя, дякує Господеві за неймовірні зміни. Вона досі самотня, проте не переймається цим, каже, що на все Божа воля.
Сабіна РУЖИЦЬКА.
