Тим, кому за сорок, скажуть, що це було, наче вчора… 1 грудня 1991 року народ України вільним волевиявленням підтвердив «Акт проголошення незалежності України», попередньо схвалений Верховною Радою України 24 серпня того ж року. Кажуть, що історію можна оцінити лише крізь призму часу. Сьогодні, готуючись до величного ювілею, на відстані 30-ти років, ми можемо справді оцінити велич цієї події, яка кардинально змінила наше життя. Але в той самий час ми бачимо ще щось інше: як на зміну одному режиму не забарився інший. Дев’ять років – такий короткий люфт був між двома імперіями зла — СРСР і путінською Росією. Тоді, в далекому 91-му, важко б було собі навіть уявити, що нам буде дано лише 9 років… Дев’ять коротких років – такий вкрай стислий в історичних масштабах проміжок часу для того, аби встигнути стати незалежними.
І здається, що попри різні внутрішні чвари та економічні негаразди, Україна все-таки зуміла виховати в цьому короткому проміжку часу «нове покоління», народжених вільними, які зуміли як у 2005 році, так і у 2013-2014 роках, і по сьогодні відстоювати нашу незалежність і то нерідко дорогою ціною, ціною власної крові…
Але, зверніть увагу, що чим ближче ми наближаємося до цього знаменного ювілею, чимраз більше агресивної риторики звучить в адресу нашої незалежності. Чого тільки варта «суміш невігластва та агресії» в нещодавній липневій статті Путіна «Про історичну єдність росіян та українців», опублікованій на сайті Кремля російською та українською мовами. Який незвичний курйоз і конфуз водночас – два в одному. Російський президент почав писати українською. А ще в той час, коли ми урочисто і неабияк радісно готуємося до відзначення 30-літнього ювілею Незалежності України, Путін називає розпад Радянського Союзу в 1991-му році найбільшою геополітичною катастрофою XX століття. Ви запитаєте мене, а чому я взагалі про це пишу, коли у нас таке радісне свято? Тому й пишу, бо радість, зауважте, на нашому боці, а не на боці диктатора… Він сумує, а ми святкуємо!
А ще Путіну у згаданій статті хотілося б, щоб росіян і українців об’єднувало православ’я під пастирською рукою РПЦ. І це черговий абсурд. Адже це православ’я, яке б мало проповідувати заповідь любові, не зробило навіть найменшої спроби, щоб зупинити братовбивчу війну, розв’язану їхніми вірними, які називають себе «братнім народом». То, чи цим самим російське православ’я не дискваліфікувало себе перед українським народом? І тут знову ж таки радість на нашому боці. Бо нещодавно українське православ’я отримало визнання з боку Вселенського Патріархату Константинополя і сьогодні все чимраз більше нарощується діалог в любові та дусі співпраці між ПЦУ і УГКЦ!
Продовжуючи про наступи на нашу незалежність, хотів би також не оминути того, чого варті висловлювання ще одного «сусіда» – незмінного президента Лукашенко. Самопроголошений «президент» Білорусі Олександр Лукашенко на прес-конференції 9 серпня заявив, що, якби було таке бажання, то він і його друг, президент РФ Володимир Путін могли б дуже швидко поставити Україну «на коліна»… Це вже такий собі доволі серйозний «ляпсус фройдіанус» (з італ. lapsus freudiano – вихоплення у висловлюванні, яке інколи відображає внутрішній конфлікт людини, її реальні вподобання, чи переконання). Але і він, беручи до уваги адресанта посилу, викликає більше сміху, ніж стурбованості.
Насправді попри радість від нашого ювілею незалежності, до серця все-таки дещо закрадається сум. Як за російських, так і за білоруських сусідів, які не встигли стати незалежними, так і за наш народ, який вже сьомий рік терпить війну на Сході країни. І найбільшим парадоксом є те, що сьогодні війна прижилася у нашому мирному організмі, немов паразит чи ракова клітина… Вона стала страшною реальністю для військових, які на фронті, і для жителів прифронтових територій. В той час як для північного сусіда вона стала геополітичною лабораторією, видовищем та розвагою… А для всіх інших просто обставиною життя, яку кожен намагається якомога більше віддалити від себе… І нажаль не чути більше серйозних заяв щодо деескалації ситуації, чи трактатів про мирне врегулювання… Залишається лише перманентна війна. І в такій філософії росте ще одне нове покоління, яке формується разом із щоденними новинами про війну на сході України… І як в цій всій ситуації нам таки залишитися патріотами та виховати таким нове підростаюче покоління?
Стільки років нас обманювали, нав’язуючи нам твердження, що патріотизм – це щось ідеологічно нездорове. Намагалися пов’язати цей термін з крайнім і шовіністичним націоналізмом, нацизмом чи фашизмом. Однак кожен християнин у патріотизмі вбачає такий собі трикутник стосунків: Бог, я і ближні. Якраз ці ближні – це не лише ті, кого я зустрічаю щоденно. Це ті всі, хто вибудував моє суспільство, мою Батьківщину, в якій я народився. Це також всі ті, хто сьогодні разом зі мною творить живий суспільний організм. «Коли хтось каже: «Я люблю Бога», а ненавидить брата свого, той не правдомовець. Бо хто не любить брата свого, якого бачить, той не може любити Бога, якого він не бачить. І таку ми заповідь одержали від нього: «Хто любить Бога, той нехай любить і брата свого» (1 Ів. 4, 20-21). А ось як слуга Божий Андрей Шептицький пояснює заповідь любові в контексті патріотизму: «Після любові до Бога й родини повинна бути любов до свого українського народу й батьківщини. Зі своїм народом та батьківщиною ти зв’язаний не тільки спільною вірою, що її вважаємо найбільшим добром… але ще і спільною мовою та звичаями. І тією землицею святою, на якій разом проживаємо… і цілою віковою минувшиною, і спільною українською кров’ю, і спільним добром, і спільною майбутністю… і спільним бажанням та потребами, і спільними терпіннями і злиднями» (Найбільша заповідь, 1901 р.).
Тридцять років тому понад 90 відсотків учасників референдуму проголосували за незалежну Україну. Не було жодного регіону, жодного населеного пункту, де ідея незалежності України не знайшла б підтримки більшості громадян. Зокрема, в Криму за незалежність проголосували 54,19 відсотки громадян, у Севастополі – 57,07 відсотки, у Донецькій, Луганській, Одеській та Харківській областях волю до власної держави виявили понад 80 відсотків громадян. В Івано-Франківській, Львівській, Тернопільській, Волинській, Рівненській, Житомирській, Київській, Хмельницькій, Черкаській, Вінницькій областях «за» проголосували більш як 95 відсотків громадян.
І сьогодні, чи не кожного дня ми стоїмо перед вибором на користь незалежної України. Ми запрошені, починаючи з самого себе, щоденно голосувати проти корупції, обману, заздрощів та обмов одні на одних. Наш патріотизм не повинен обмежуватися лише емоційними почуттями. Він повинен супроводжуватися конкретними вчинками. Нещодавно ми почули неабиякий серйозний закид з боку американського президента Джо Байдена про наразі таки непоборену корупцію в Україні. Мова про боротьбу з нею йде, відколи я себе пам’ятаю. А останніми роками по боротьбі з корупцією створено чимало органів – САП, НАЗК, ДБР, НАБУ. Але ще чогось таки не вистачає. Було б добре, якби кожен українець разом із вечірньою молитвою, роблячи іспит сумління, запитав себе, що я сьогодні зробив, чи зробив щось добре, щоб решта моїх братів і сестер українців жили краще? І на такій ноті хочеться просто вигукнути: з Днем Незалежності Вас, дорогі брати і сестри Українці!
о. Іван СТЕФУРАК,
головний редактор
