Історія їхнього кохання – наче повість, в якій герої пройшли довгий шлях, щоб вкінці поєднати два серця в одне. Найбільше випробування на них чекало перед самим фіналом, але вони і його подолали.
Отож, знайомтесь, гості «Нової Зорі» – наречений Олексій Лейбюк та наречена Галина Баранкевич, – актори Івано-Франківського Національного драматичного театру ім. Івана Франка.
- Олексію, Галино! Від імені нашого колективу прийміть найщиріші вітання з нагоди вашого одруження. Більшість іванофранківців знає вас, як людей талановитих, які подарували широкий спектр емоцій мешканцям та гостям міста на сцені нашого театру. Ви виконували найрізноманітніші ролі, від яких у глядачів були і сльози на очах, і захоплення, і невимовна радість. Місяць тому Ви обвінчались. Якою є історія вашого кохання?
Він: – Все почалось, немов у казці. Жартую. Галю, ти краще знаєш історію нашого кохання. Розкажи.
Вона: – Ми знайомі з дитинства. Я навчалась в одному класі з Олексієвою двоюрідною сестрою Оксаною. Я приходила до неї в гості, і ми разом ішли до її бабусі.
Він: – Тобто до мене додому.
Вона: – В Оксани було два брати – Олексій і Павло. Тож ми бачились і знались з дитинства. Коли я почала працювати в драмтеатрі, то познайомилась з пані Оксаною, яка працювала заввідділом кадрів. Ми всі знали, що у неї є два сини. Коли я співставила імена, то зрозуміла, що я їх знаю. Це мама Олексія.
Він: – Оскільки дітей працівників театру залучали до масових постановок, то я з дитинства виходив на сцену. Потім я готувався до вступу в Київський національний університет культури і мистецтв. Мене готував п. Ростислав Держипільський. Я вступив у столичний вуз на акторсько-режисерський факультет. Після п’яти років навчання повернувся в Івано-Франківськ, поставив виставу «Кохання з присмаком дощу», яка стала моєю дипломною роботою, і знову поїхав до Києва складати державні іспити. Але саме завдяки Галі я повернувся працювати до рідного міста, як актор і режисер. Нас поєднала спільна справа і дружні стосунки. Тепер у драмтеатрі я є засновником і викладачем Дитячої театральної майстерні, яку відвідують 180 дітей.
Вона: – Театр – це одна велика родина. Хоч там і бувають суперечки, як і в будь-якому колективі, але коли потрібно підтримати когось, то кожен готовий допомогти. Олексій мене часто підтримував морально, навіть тоді, коли мені було прикро, він намагався мене зрозуміти.
Він: – А минулого року наша дружба переросла в кохання. Я освідчився. А в січні цього року ми вже почали планувати наше весілля.
- Ви почали підготовку до весілля, коли в світі виникла пандемія коронавірусу, оголосили карантин, заборонили відзначати будь-які масові заходи. Як ви це все витримали?
Він: – Ми планували одружитись у травні, однак моя мама наполягала на даті – 7 червня, яка припала на неділю. Це дуже урочисте свято – Зіслання Святого Духа. І ми погодились.
Вона: – В кінці січня домовились про вінчання, вибрали зал, склали список гостей, купили весільну сукню і костюм, домовились про фото і відеозйомку. У лютому почалась наша передшлюбна катехизація. Я довідалась, яка велика місія шлюбу, а саме – дбати про душу свого обранця (обраниці) і довести його (її) до Царства Божого.
Він: – За рік до одруження я побував на Святій Землі. Поїхав туди не з групою, а самостійно. Два тижні надихався тими святими місцями, пройшов усі стежки, вулички, відвідав головні храми. Мрію повезти Галю на Святу Землю.
Вона: – А я в той час поїхала до Меджугор’я. І в тому ж автобусі побачила маму Олексія (до того не знала, що вона також вирушає в паломництво). Після повернення додому я побувала на прощі в Крилосі, а потім пішла пішки до Зарваниці.
Він: – А в березні оголосили карантин. Він тривав і в квітні, і в травні… Настав день 7 травня.
Вона: – І я розхвилювалась. Ми зателефонували в ресторан і почули, що під час карантину усі весілля скасовані. Тоді ми вирішили обвінчатись, а церемонію провести в приватній садибі серед лісу і запросити усього 30 гостей. Ми знайшли чудове місце, про все домовились і … заспокоїлись.
Він: – Але почались дощі. Вони лили упродовж двох тижнів. За шість днів до весілля ми приїхали в садибу, щоб почати приготування, але під ногами замість землі був намул. Отож, і цей варіант святкування був скасований.
Вона: – Я плакала і молилась, просила в Бога, хай буде Його воля щодо цього дня. Господь краще знав, як має бути правильно.
Він: – Я ж хотів перенести дату шлюбу або тільки обвінчатись. Гості взагалі не розуміли: їх запрошують, чи ні, весілля буде, чи не буде.
Вона: – Ми знову повернулись до ресторану, який замовили в січні. За п’ять днів до весілля нам дозволили все-таки зайти в зал, а не святкувати надворі, проте кількість гостей скоротилась більше, ніж у два рази. А за три дні до весілля Міністерство охорони здоров’я України дало офіційний дозвіл на відкриття ресторанів з дотриманням усіх норм. Я стрибала від щастя. Мені здалось, що небо відкрилось, що Господь вислухав усі наші молитви. За чотири дні до шлюбу ми запросили найближчу родину та друзів. А ще я молилась, щоб усі гості були здоровими, щоб ніхто не захворів. За день до весілля я закінчила вишивати свій весільний рушничок.
- Тож, яким був весільний день 7 червня?
Вона: – Усе склалось якнайкраще. Вінчання в церкві св. Кирила і Методія супроводжував хор «Галицькі передзвони». Отці Йосафат Бойко, ВС та Іван Репела уділили нам таїнство шлюбу. Потім відбулась бесіда на тему: «Що таке шлюб?». На фотосесію ми їздили в с. Крилос. Опісля відбулась виїзна весільна церемонія, яку провела наша колега, актриса Тетяна Гірник. Було по-родинному тепло та затишно. На викупі нареченої був колектив «Вишиванка» з Богородчан. Вони «латкали», пригадали наші українські традиції. Ми виконали наш перший весільний танець на мелодію лемківської пісні «Ой верше, мій верше».
Він: – Ми з Галею самі були ведучими на нашому весіллі, бо краще, ніж ми, ніхто не знав наших гостей. Відтанцювали усі танці і всіх запрошували танцювати. Все було щиро, по-справжньому. Не було сценарію. Ми запрошували до слова того, кого хотіли. Наш весільний торт – сирник – припав усім до смаку.
- Що ви запровадили в своїй новоствореній родині після весілля? Хто для вас є прикладом міцності шлюбу?
Вона: – Саме під час катехизації ми навчились, що в подружжі потрібно спільно молитись, а не окремо, тому впровадили молитву у наше сімейне життя. Стараємось вчитись і на чужих помилках. Ідеальних стосунків немає ні в кого, але для того є терпіння, любов і Бог.
Прикладом міцної сім’ї для мене є родина моїх прабаби Анастасії і прадіда Степана Дзюбинських, які з чотирма дітьми на руках і п’ятою дитиною в лоні пережили страшну депортацію в 1945 році. Вантажним поїздом (товарняком) були вивезені у Ворошиловградську область, але їх це не зламало. І стосунки лише міцніли. Загалом у їхній сім’ї народилось дев’ятеро дітей, зокрема й моя бабуся Ганна. Прикладом для нас також є родина моїх батьків, сестри та друзів.
Він: – Для мене в родині головними є любов, віра і підтримка. І як заспівала Галя у своїй пісні на нашому весіллі: «Я буду світлом у пасмурні дні, я буду вітром в спекотній порі, я буду музою в праці твоїй. Я буду вірою в завтрашнім дні!».
«Де в подружжі – щира любов, там радості подвійні, а тягарі – наполовину менші. Добро одного стає щастям для обох, а кожен тягар обоє несуть спільно. Щасливий чоловік, що добру жінку має, – число його днів подвійне. Чеснотлива жінка чоловіка звеселяє, він проживе літа свої в мирі» (Сир. 26, 1-2).
Спілкувалась Юлія БОЄЧКО.
