Головна Головні новини Іконописиця Марія Януш: «Мій менеджер – це Господь»

Іконописиця Марія Януш: «Мій менеджер – це Господь»

0
319

Сьогодні часто можна зустріти людей, які нарікають на Бога, бо робота не та, заробітна плата замала, та й взагалі не все так, як хочеться. Хоч Господь дав тій людині здоров’я, силу та волю, щоб те все виборювати самому. А є люди, які від народження мають певні фізичні вади, але Господь обдарував їх талантами. І такі люди, незважаючи ні на що, йдуть вперед, розвивають той талант і за все дякують Богові.

Сьогоднішньою гостею «Нової Зорі» стала власне така людина. У Марії Януш є вроджена вада рук: через певні обставини на руці відсутня кістка, відсутній п’ятий палець та хребець у шийному відділі. Проте така фізична вада не стала для Марії перешкодою, щоб закінчити Львівську Академію Мистецтв і сьогодні займатись улюбленою справою – іконописанням.

– Маріє, як Ви почали займатись іконописанням?

– Я ще з четвертого класу пригадую, як завжди малювала із задоволенням. Мама розповідала, як важко мене було відірвати від цієї улюбленої справи. Часто я навіть не бажала йти гратись на вулицю, а сиділа та змальовувала з книжечок звіряток, природу. Якось у школі на уроці малювання вчителька дала нам завдання: намалювати портрет мами. Вчителька одразу звернула увагу на мою роботу та розповіла мамі про мої здібності до малювання. Батьки, порадившись, віддали мене на навчання у художню школу до м. Бурштин, згодом – у м. Галич. І вже в 11 класі визріло усвідомлення того, що моє майбутнє буде пов’язане саме з малюванням. А потім було навчання в Косівському інституті прикладного мистецтва на відділі монументально-декоративного живопису (розпис стін). На другому курсі була практика з іконопису. Всім студентам дали завдання: виконати одну з робіт на вибір – Богородицю або Ісуса Христа. Це завдання настільки мені сподобалось і запало в душу, що згодом уже на 4 курсі я зрозуміла, що хочу продовжувати навчання іконопису вже у Львові. Тому про себе розмірковувала так: якщо поступлю на державну форму навчання до Львівської Академії Мистецтв, то переїду до Львова, а якщо навчання буде платним, то повернусь до Косова. З Божою поміччю я поступила в Львівську Академію Мистецтв саме на кафедру, про яку мріяла: сакральне мистецтво. Щоправда ікони ми малювати пізніше, вже на останньому курсі навчання, а спочатку були ескізи до вітражів чи ескізи ікон для церкви. Першим серйозним завданням з іконопису стала моя дипломна робота: ікона «Святого Миколая Життієм».

По завершенню навчання переді мною, як і перед більшістю студентів, постало питання: що далі? Дуже відповідально підходила до свого навчання у Львові, багато вчилась, переживала, щоб не «завалити» сесію, вчасно здавати завдання. І в цьому шаленому русі якось не знаходила часу для Бога, молитви, Господь начебто відійшов на останній план. Тому по завершенні навчання з’явилась своєрідна депресія: десь той шалений рух між відвідуванням лекцій, здачею іспитів, навчанням зник. Залишилась якась невизначеність.

Зрештою я вирішила залишитись у Львові. Винайняла власне помешкання та почала шукати будь-яку роботу. Спочатку я розмальовувала якісь вазочки, пряники, ялинкові прикраси. Спробувала все. Згодом з’явилось розчарування. Ніякої серйозної роботи за фахом знайти не могла. Задумалась над тим, щоб повернутись до Івано-Франківська. Але все-таки в молитві до Бога просила вказати мені правильне рішення, просила дати мені останній шанс. «Якщо цього разу нічого не знайду, точно повернусь додому», – казала собі. І у відповідь на мої молитви знайшла оголошення про те, що художня галерея шукає працівника. «Що ж, якщо хочу жити у Львові, отож маю спробувати!», – вирішила я.

Жінка з галереї при зустрічі зауважила, що потрібно буде знімати картини зверху та вішати, а це для мене буде складно. Натомість вона запропонувала мені роботу в художній майстерні її чоловіка. Так я отримала свою першу серйозну роботу. Я одразу взялась малювати образи на замовлення. Працюючи тут, я значно вдосконалила свою техніку. Моєю колегою по роботі була молода дівчина, яка належала до якоїсь протестантської церкви. Так от, вона постійно робила мені зауваження, мовляв: «Ти малюєш ідолів». Я намагалась їй пояснити, що через образ ми більше пізнаємо Бога. І ця суперечка в мені народила бажання самій більше пізнати Творця. Тому я почала шукати якусь спільноту, яка б діяла при храмі УГКЦ. На щастя, я знайшла таку спільноту, часто її відвідувала, дізналась дуже багато, почала читати Святе Письмо. Згодом у мене появилось багато нових знайомих, багато замовлень по іконопису, хоч я і надалі працювала на своїй основній роботі.

– Як же Ви залишили Львів – місто, яке дає багато перспектив та можливостей для розвитку?

– Дійсно, сьогодні більшість молоді мріє переїхати до Львова чи Києва, але такий ритм життя підходить не для всіх. Мене манив спокійний ритм мого Косова, де всіх знаєш, наче родину. Івано-Франківськ також місто з набагато спокійнішим способом життя. Отож я попрощалась з моїм роботодавцем та переїхала до Івано-Франківська. Вже звідси продовжила виконувати замовлення від мого колишнього львівського роботодавця. Згодом працювала з дітками в Крилосі. Я ніколи не забуду моїх чудових вихованців, але змушена була залишити ту роботу, адже нескінченна вчительська «писанина» просто не давала спокою. Отож я повернулась до індивідуальних замовлень ікон.

– Як Вас знаходили замовники чи радше Ви їх?

– Звідки з’являлись клієнти? Не знаю, дуже часто – це випадкові люди. Я нераз кажу собі, що Господь – це мій менеджер. У своєму житті я можу засвідчити, що Господь відчитує з глибини мого серця всі мої бажання і втілює їх у життя. Зараз я працюю з дітками при храмі Царя Христа о. Василіян, де ми відкрили курс іконопису. Мені потрібно було навчати іконопису людей, які далекі від цієї справи. Я спочатку дуже переживала, як воно буде. Але потім була вражена результатами. У нас було завдання: написати лик Ісуса, зображення було однакове для всіх. Та в результаті у всіх Він мав різні риси обличчя, особливо очі!

– Як фізична вада не стала Вам на заваді досягати бажаного?

– Такий характер мені дав Бог, що я до всього ставлюсь просто. У школі я не мала жодних проблем через мою особливість, ніколи не позиціонувала себе іншою, зрештою почувалася такою, як усі. Тому й інші ставились до мене так само. Всі звертали на мене увагу через мій талант, а не через певну фізичну ваду. Навіть при вступі у Львові звичайно береться до уваги група інвалідності, але найперше оцінюють твою майстерність та правильність виконання завдань на екзамені.

– Нещодавно у Вашому особистому житті сталась чудова подія. Ви вийшли заміж!

– Ну, це все – також Бог! Ми з подругою молились за майбутнього чоловіка для кожної з нас: я молилась за неї, а вона – за мене. І так сталося, що в Інтернеті я познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком Павлом, а моя подруга також згодом вийшла заміж – її чоловіка також звати Павло! Господь подарував нам обом Павлів (сміється). Мій чоловік з Львівської області, але після весілля переїхав до мене в Івано-Франківськ. Ми дуже схожі характерами та розуміємо один одного.

– І на завершення традиційне запитання: які Ваші творчі плани на майбутнє?

– Мої творчі плани прості – надалі довіряти Богові у всьому. Я знаю, вірю, що Він для мене вже приготував те, чого й не очікую. Я мрію про особисту виставку моїх робіт. Але ця виставка повинна бути особливою. Її метою має бути не представлення мене, як іконописиці, а на першому плані мав би бути Господь, Який промовляє через мої роботи.

                                                         Розмовляла Віра БІЛА.

БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Будь ласка, введіть свій коментар!
Будь ласка, введіть своє ім'я тут

Translate »