«Проспівав ти літо боже,
Вдача вже твоя така, —
А тепер танцюй, небоже,
На морозі гопака!»
(Леонід Глібов. Коник-стрибунець)
Історія латинського терміну «Memento mori» походить з давніх часів великої римської імперії. Коли римський полководець повертався з поля битви до столиці, його зустрічав тріумфуючий натовп. Тріумф міг би закрутити йому голову, але римляни завбачливо включили до сценарію раба з однією-єдиною реплікою. Він стояв за спиною воєначальника, тримав над головою золотий вінок і час від часу повторював: «Memento mori». Тобто: «Пам’ятай про смерть». «Пам’ятай, що смертний, – закликали тріумфатора римляни, – пам’ятай, що ти – людина, і тобі доведеться вмирати. Слава – минуща, а життя – не вічне». Є, щоправда, версія, що ця фраза звучала так: «Respice post te! Hominem te memento! Memento mori», у перекладі: «Обернися! Пам’ятай, що ти людина! Пам’ятай про смерть». У середні віки слова «Memento mori» використовувались в деяких чернечих кастах як привітання.
Кожна людина, яка народилась на Землі, має виконати своє призначення, своє завдання, визначене їй Богом. І незалежно від того, скільки часу відведено кожному, ми зобов’язані відповідально ставитись до життя, бо зупинити плин часу, а тим більше повернути його назад, неможливо. Ісус Христос, Який прожив лише тридцять три роки, звернувшись до Творця, сказав: «Виконав те діло, яке Ти дав мені до виконання… Тепер же іду до Тебе» (Ів. 17: 4,13).
Життя людини настільки коротке, що подібне ранішньому туману. З ночі випливає і до обіду зникає. На сьогодні в Україні середня тривалість життя не тільки чоловіків, а населення в цілому нижча, ніж середня по земній кулі, враховуючи Африку й інші країни, і становить 63 роки у чоловіків і 73 роки у жінок. З них 22 роки припадає на сон при тривалості життя 70 років, 4,5 – на прийняття їжі, 9,5 років – на роботу. Отже, якщо ще відкинути 5 років на раннє дитинство, то часу у нас не так багато.
Ми не завжди розуміємо наскільки дорога кожна година, кожна хвилина нашого життя. Особливо це стосується молоді, яка ще не має життєвого досвіду і не мала часу вникнути в сенс свого життя на Землі.
Для чого дано життя людині? Це питання, напевне, поставало перед кожним з нас і кожен на свій погляд давав і дає на нього відповідь. Але як би там не було, всім зрозуміло одне: людина на цьому світі смертна. Скільки б років вона не жила, якою б довгожителькою не була, вона повинна померти і неодмінно помре. Якщо б ми в своїй повсякденній суєті хоча б на хвилину зупинились і подумали про це, то відразу побачили б наскільки є важливим і необхідним те, що ми робимо, чого ми хочемо і про що ми думаємо.
Життя коротке. На що його потрібно потратити. Апостол Яків говорив: злі і малі дні мого життя. Тобто час нашого життя короткий і повний скорботи. Година смерті прийде скоро, тому що все життя – це коротка мить перед вічністю. Людина повинна жити так, ніби сьогоднішній день дарований їй для того, щоб вона приготувалась в путь, який веде у вічність.
Смерть для більшості людей – це катастрофічний кінець, який призводить до ліквідації будь-яких людських відносин, закінчення фізичної діяльності, розрив усіх законів любові, відданості та прихильності, до відходу в жахливе і невідоме.
Кожна людина живе й працює для забезпечення потреб свого фізичного тіла і душі. Для свого задоволення вона готова переступити через закони природи, через застороги Божі, думаючи, що це вже все, що краще не може бути, забуваючи про те, що кінець і розплата за безчинства не за горами. І чим більше йти на поступки з тілом і совістю, тим більше помилок ми зробимо.
В Євангелії від Марка 10:23-25 читаємо: «І, поглянувши довкола, Ісус сказав учням Своїм: як тяжко тим, хто має багатство, увійти в Царство Боже. Учні вжахнулись від слів Його. Але Ісус знову говорить їм у відповідь: діти, як тяжко тим, хто надіється на багатство, увійти в Царство Боже! Бо легше верблюдові пройти крізь вушко голки, ніж багатому ввійти в Царство Боже».
Кожне місто в давнину було оточене муром. Щоб увійти до міста, потрібно було проходити крізь брами. У великих брамах, які зачинялися на ніч задля безпеки міста, залишали невеличкі двері для купців, які через свої різні обставини не встигали прийти до міста вдень, добираючись до міських воріт уже поночі. Ці маленькі двері у великій брамі звуться «вушком голки». Верблюд міг пройти крізь такі двері, але лише навколішках і після того, як весь вантаж із нього знімуть. Тобто до Царства Божого можна увійти лише навколішках і без багажу, із самим лише «заробком» добрих учинків.
Отже, Ісус пояснює, що багатому важко увійти до Царства Божого, бо він більше сподівається на своє багатство, ніж на Бога.
У Євангелії від Матея 6:24 Ісус сказав, що «не можете служити Богові й мамоні». Слово «мамона» походить від арамейського слова «багатство» і має однаковий корінь з єврейським словом, що означає «те, чому довіряєш» або «те, на що сподіваєшся».
Господь хоче, щоб ми сподівалися не на своє багатство, не на самих себе і свої здібності й таланти, не на ідоли або когось іншого, а лише на Бога. Бо прийде час, коли людині на цьому світі буде і погане, і добре не цікавим, і всі багатства, правдою й неправдою нажиті, і влада над людьми безмежна чи обмежена, і сім’я, і діти.
Ми часто боїмося незручностей, ми хочемо тепличних умов для нашого тіла, ми думаємо, що можемо говорити неправду, робити зло іншим людям, природі, тільки щоб нам було добре. Одні люди стають заручниками грошей і влади, інші – заручниками бідності і приниження. Книга Йова 1:21 каже: «Я сам нагим вийшов з лона моєї матері і нагим туди повернуся. Господь дав, Господь забрав. Сталося так, як було до вподоби Господу. Нехай Ім’я Господнє буде благословенне!». Йова наголошує, що людина смертна і на той світ з собою нічого не забере, що треба орієнтуватись на Бога, Його волю, Його заповіді.
У Книзі Екклезіаста (Пропов.12: 13,14) написано: «Бійся правдивого Бога і дотримуйся його заповідей, бо в цьому весь обов’язок людини. Адже правдивий Бог буде судити кожне діло, в тому числі все приховане, чи добре воно, чи погане».
Бути смертним – це не тільки розуміння, але й усвідомлення того, що життя являється обмеженим відрізком часу. Час проходить. І цокає не годинник – цокає наше життя. Як тільки ми усвідомимо, що кожна мить нашого життя проходить, у нас не буде більше часу на такі дрібниці як сварки, гнів, образа, заздрість, помста. Ми будемо робите те, що має велике значення для нас самих і оточуючих.
Сестра Тереза Алетея Нобл пише: «Пам’ять про свою смерть — це абсолютно важливий аспект християнського життя не лише тому, що це допомагає нам жити добре, а й тому, що нагадує нам про те, що Христос зробив для нас. Ісус розтоптав смерть! Роздуми про смерть — це не щось хворобливе; це здорова і часто цілюща практика, яка допомагає нам із надією прийняти неминуче». Роздуми про те, що ми помремо, допомагають нам глибше цінувати своє життя, поки воно в нас є.
«Людина, що від жінки народжена, короткоденна та повна печалями»,— говориться в Біблії (Йова 14:1).
І щоб прийти на суд Божий з необхідним позитивним багажем, треба цінувати час свого земного життя, треба шукати його зміст, шукати спілкування з Богом, шукати і відчувати Його любов. Щоб не пройшло життя, як літо у коника-стрибунця з однойменної байки Леоніда Глібова.
Володимир РОТАРУ
