Одруження – визначна подія, яка символізує народження сім’ї та нового етапу в житті пари. У народі нерідко говорять, що шлюби укладаються на небесах, і відбувається це тоді, коли серця людей поєднуються під час обряду вінчання.
Разом з тим, у 2022 році у Відділі державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Івано-Франківського міського управління юстиції зафіксували 198 розірвань шлюбу, за 2021 — 212. Своєю чергою, за словами Мирона Мулика, генерального директора Прикарпатського обласного клінічного центру психічного здоров’я, різноманітні сімейні колізії та ситуації — це те, що найчастіше приводить пацієнта до центру психіатричних захворювань.
Тому журналістка Фіртки розпитала в отця Йосафата Бойка, настоятеля парафії Святих Кирила і Методія в Крихівцях, як зберегти подружній союз, що символізує собою таїнство вінчання та як жити в сім’ї згідно з Божими заповідями.
Що таке шлюб і що являє собою Таїнство вінчання?
Коли йдеться про шлюб, про співжиття двох людей, насамперед треба звернути увагу на те, що у християнському контексті Бог створив людину чоловіком і жінкою, які як фізіологічно, так і психологічно дуже різні, але доповнюють одне одного.
Вже з перших сторінок Біблії читаємо, що чоловік був сам, і Бог створив для нього жінку. Божа воля проявилася в тому, що його задум втілився саме так, а не інакше.
Ближче до Нового Завіту маємо уривок про весілля в Кані Галілейській, де йдеться про те, що на весілля запросили Ісуса та його учнів. Своєю присутністю і чудом на цьому весіллі Ісус хотів показати, що це є дуже цінне — зв’язок двох, який є благословенний Богом.
Коли ми говоримо про шлюб — то тут є такі два моменти: цивільний, тобто розпис, скажімо, своєрідне зобов’язання перед законом і Таїнство вінчання, де присутнє Боже благословення.
Є дуже різноманітні вимоги і до одного, і до другого. Вони різняться між собою. Наприклад, двоє людей захотіли розписатися. Вони ідуть і роблять це. Це дуже спрощено, є ж навіть «Шлюб за добу».
У церкві такого “шоу” немає. Церква завжди старається ставитися відповідально до цього. Священник, який вінчає і благословляє подружжя, повинен бути впевненим у тому, що ці двоє людей, які вінчаються, добре знають, на що вони ідуть і на що підписуються.
Тобто ті, хто одружився на Ратуші “за добу” і через тиждень захочуть розлучитися — можуть зробити це без проблем. Там немає жодного зобов’язання. При Таїнстві вінчання є зобов’язання.
Коли йдеться про шлюбну присягу на Євангеліє — я завжди молодятам кажу такі слова, які не всім подобаються: двоє психічно здорових людей прийняли рішення одружитися. Вони здивовано дивляться на мене. Але ж це так є, і я відповідальний за те, аби перевірити, наскільки вони психічно здорові.
Тому я, як священник, маю із молодятами, окрім навчання, ще передшлюбні розмови. Навчання – це одне, а передшлюбні розмови я проводжу окремо: з ним і з нею. У шлюбному протоколі є запитання: «чи почуваєшся ти психічно здоровим?». Не всі проходять ці етапи, але це дуже важливо.
Якщо я проводитиму Таїнство вінчання — я зобов’язаний ідентифікувати цих осіб. Інколи ми, священнослужителі, також співвідповідальні, що тих людей, яких повінчали — не довели до їхньої свідомості те, на що вони ідуть. Якщо шлюб цивільний, там все значно простіше. У вінчанні так не може бути.
Крім того, що ми завжди уточнюємо, чи це двоє психічно здорових людей, вони повинні ще мати абсолютно свобідну волю у такому рішенні і вільне бажання. Про це питають навіть при вході до храму у день шлюбу.
Ми розуміємо, що цей момент урочистий, але для того, щоб це запитати — перед тим я зобов’язаний промоніторити, ідентифікувати і перевірити, чи точно розуміє та людина, на що вона іде, чи ніхто не давить на неї. І тоді є свято. Але перед святом завжди відповідальний підхід.
Такої мудрості вимагає церква, а вона заснована Христом, отже, не може помилитися. Бо у цивільному шлюбі розлучитись дуже легко, у церковному — нелегко.
Як щодо церковного розлучення? За яких умов його можна отримати?
Ми інколи можемо чути «нам треба церковний розвід, куди піти та що підписати?». Але такого поняття як «церковний розвід» в природі взагалі не існує.
Є документ і ціла процедура через церковний суд як визнання недійсності шлюбу. Люди занадто легковажно говорять про церковне розлучення і прирівнюють до цивільного розлучення. А це є кардинально різні речі.
Священники, які працюють у церковному суді і хочуть мати спокійну совість перед Богом, дають таке рішення на основі свідчень, показів, присяг всіх людей, які в тому залучені. Тоді можуть визнати певне вінчання недійсним, а це можливо лише, якщо в момент складання шлюбу була певна перешкода, яка зробила цей шлюб недійсним.
На недійсність шлюбу впливає не те все, що сталося вже після вінчання, а те, що було до моменту складання шлюбу. І за те, щоб підготувати і пояснити все нареченим відповідальний священник. Вінчаючи, він має мати впевненість і спокійну совість в тому, що шлюб є дійсним. Дуже важливо вияснити, чи немає якоїсь перешкоди.
Щоб визнати шлюб недійсним ця перешкода повинна бути, зокрема пов’язана з розумом одного із наречених, свідомістю. Вони мають чітко розуміти, які зобов’язання беруть на себе.
Якщо є проблема з волею людини, якщо її хтось змусив до такого рішення — це причина. Також якщо хтось із молодят до вінчання приховав свою психічну хворобу, тобто обманув, або ж хворобу зі сфери статевого життя: якщо десь трохи підлікували, приховали і шляхом обману, щоб ніхто не знав, хтось із наречених ввійшов у шлюб — все це теж причина. Суд це розглядає.
Ніколи не можна так легко сказати, що мовляв «мені дали церковне розлучення», бо такого немає. Знову ж таки, є визнання недійсності шлюбу, за яким завжди повинна бути дуже поважна причина.
Скільки часу потрібно, щоб підготувати наречених до Таїнства вінчання? Як саме це відбувається?
На те, щоб підготувати молодят до Таїнства вінчання потрібно хоча б три місяці. Це дуже болюче питання. Колись у мене запитали: «Що ви відчуваєте, коли вінчаєте людей?». Я відповідаю: «Велику радість і велику тривогу».
Радість — бо це справді велике свято, коли всі пройшли оту підготовку і ти спокійний в совісті, бо дотримані всі ті моменти. Ти спокійний, бо розумієш: ці люди готові до “женячки”, у них все нормально. Тривога — якщо люди несерйозно ставляться до вінчання.
Боляче, коли тебе хочуть ніби використати. Думають собі: «класний храм, нормальний ксьондз, будемо у нього вінчатися». Це безвідповідально. Я дуже люблю вінчати, коли люди справді серйозно до цього підходять.
Я благословляю і накладаю корони, але в цей момент сходить Господь — той, хто дає вам гарантію витривалості. Лише Він може це дати, а не я і не храм.
Але ж коли є ця гарантія? Лише тоді, коли людина ставиться серйозно до церкви та до вінчання. Таку гарантію дає лише Господь Бог, а нам треба дбати про щоденну молитву і жити по-християнськи.
Ми всі не святі, не досконалі, але одна справа, коли людина падає, підіймається і каже: я хочу, мені не все вдається, але я виправляюся.
А коли людина дає зрозуміти, що їй це неважливо, то що тоді я можу гарантувати? Ці люди ставляться байдуже до церкви. Коли я запрошую їх на недільну службу, а вони до цього ставляться зверхньо, і ти це бачиш навіть в поглядах.
Або ж таки прийдуть, але через примус. І тоді через років п’ять приходять і запитують, чи є церковне розлучення та що для цього треба?
Їм не вистачає людських сил, аби жити з іншою людиною, приймаючи недосконалості партнера і любити його. А ми всі недосконалі.
Шлюб — то не простий обряд, під ним завжди стоїть «я приймаю цю людину такою, яка вона є, з її талантами та з її недосконалостями».
Коли люди одружуються, вони беруть на себе цю відповідальність — допомагати одне одному ставати кращими. Інколи навіть “тягнути” цю людину, і тут є такі слова апостола Павла:
«Носіть тягарі одне одного, і так виконаєте закона Христового».
В сім’ї завжди так є. Треба нести тягар одне одного, і неможливо просто «спригнути».
Якщо я живу сам — я «спригую» скільки хочу з відповідальностей. Але якщо я одружився і свідомо добровільно кажу «Обіцяю тобі любов, вірність, чесність, і що не залишу тебе аж до смерті» в горі і в радості — я повинен бути відповідальний за свої слова. Сім’я — про це.
Легко любити людину здорову, красиву, з повним гаманцем і якщо тобі підходить її характер чи манери поведінки.
А коли щось не сходиться — звідки брати сили? А у сімейному житті точно виникатимуть оті «не сходиться» і дуже важливо вміти їх вирішувати.
Тут важлива Божа допомога, яку ми можемо отримати через молитву, сповідь.
Що таке сповідь навіть у цьому контексті? Це визнати, що я є недосконала жінка чи недосконалий чоловік і маю провини перед своєю половинкою і, причащаючись, просити, аби Господь дав мені сили виправитись.
У контексті родини це дуже чітко видно, наскільки ці таїнства допомагають. Тому я переконаний, що немає іншої гарантії, аніж Божа сила витривалості. Ми не витримаємо, якщо Господь не допоможе. А щоб він допоміг — мусимо бути відкриті до Нього, а не геройствувати, що ми наймудріші.
Коли хтось нам говорить про зобов’язання перед Богом — нас це дратує, ми не хочемо зобов’язань. Ми живемо в такий час, коли ментальність сучасної людини не завжди розуміє, що таке «обов’язок». Усі псевдовільні й незалежні. Так і в сім’ї. А вже коли є якість труднощі — прибігають до церкви.
Як все-таки можна впоратись з труднощами та непорозуміннями у сім’ї?
Інколи Господь ще навіть дає подружжю таку ласку — прийти на розмову чи то до священника, чи до духівника, чи навіть до якогось доброго психолога. Це важливо, бо є різні ситуації й відповідно різні ділянки компетенції. Це велике питання, коли людина хоче прийти по допомогу.
Але інколи буває, що люди на таку розмову приходять вже зі своєю установкою «ми маємо розійтись», або я знаю такі випадки, коли двоє ідуть до психолога і він запитує: «У якому напрямку працюватимемо: щоб ви залишилися разом чи щоб мирно розійшлися?». Це однозначно неправильно, бо ми говоримо про сім’ю, де є двоє людей, які зобов’язалися жити разом, а не втікати від труднощів. З християнської точки зору, це не правильний підхід.
Є такі випадки, коли подружжя приходить на духовну розмову і ми працюємо втрьох. Я ставлю їм запитання і ми відкрито обговорюємо проблеми. Якщо подружжя “не вилікує” свою проблему, з часом вони накопичуватимуться, так і розбіжаться. Що далі? Є хтось, хто в цьому вбачає проблему, а є хтось, хто ні.
Коли ще є діти — це ще інша ситуація. Бо тоді діти залишаються, або без уваги тата, або без уваги мами.
Кожна сім’я — це окремий світ. У християн немає іншої альтернативи сім’ї, окрім як чоловік і жінка. І вони беруть на себе відповідальність жити аж до смерті разом: в любові, вірності, чесності і послуху подружньому. Це є ідеал сім’ї.
Буває, люди не хочуть жити з Богом у сім’ї й з часом приходять з претензіями на кшталт «а що робити?», коли вже все тріщить по швах. А що я маю на це сказати, якщо я не бачу те чи інше подружжя на молитві, бо вони не мають для цього часу, або мають свої переконання, що це не важливо.
Яка повинна бути модель сім’ї з християнської точки зору?
За Біблією спочатку був створений чоловік, потім – жінка. Апостол Павло, коли говорить про сім’ю, наголошує на тому, що жінка повинна слухати свого чоловіка.
Коли я вінчаю людей, є такий обряд, як введення нареченої до храму. І тоді я запитую: «Який твій головний обов’язок у сім’ї?», бо інколи люди думають, що жінка — то рабиня, яка зобов’язана готувати, прибирати, прати і доглядати дітей. І вже після наук наречені взнають, що їхній головний обов’язок — дбати про чоловіка. А за все інше повинен він дбати.
Така повинна бути модель сім’ї. Уявіть собі, чоловік дбає про все, чи хотітиме жінка не слухати його і не поважатиме, якщо він любитиме жінку і дбатиме про неї? Бо ж він на це зобов’язався.
Апостол Павло в посланні до Ефесян каже:
«Жінки нехай коряться своїм чоловікам, як Господеві, бо чоловік — голова жінки, як і Христос — голова Церкви, свого тіла, якого він Спаситель.
А як Церква кориться Христові, так у всьому й жінки — своїм чоловікам».
Але потім Апостол Павло також продовжує:
«Чоловіки, любіть своїх жінок, як і Христос полюбив церкву і видав себе за неї».
Де найбільший вияв любові Христа до церкви, яка має Його слухати? На розп’ятті.
Це таке порівняння: Христос і Церква. Церква кориться Христові, Христос — віддав себе за церкву. Жінка кориться чоловікові, а чоловік жертвує собою заради того, щоб було добре жінці. Звичайно, людині із сучасним менталітетом інколи це складно зрозуміти, бо вона вперта і горда. А це руйнує всі добрі риси. У нас є криза послуху.
Чому людям, які живуть у цивільному шлюбі не можна іти до сповіді та причастя?
Якщо люди вільного стану одружилися цивільно, і в них не було раніше іншого вінчання, то щоб вони могли іти до сповіді та до причастя — вони мають повінчатися. Скажімо, легалізувати свої відносини перед Богом і церквою.
Якщо вони цього не хочуть зробити, значить не хочуть жити в Божому благословенні й Божій благодаті. То хіба причастя чи сповідь їм про щось говорить? Вони або не розуміють, або байдужі.
Якщо, наприклад, люди мали вінчання і потім залишили свої сім’ї, розлучилися і цивільно створили нові сім’ї — їм треба розв’язати питання зі своїм попереднім вінчанням. Тобто те, про що ми згадували: їм треба звернутися або до свого священника, або до духівника, або напряму до церковного суду.
Людям треба оприділитися, в якому статусі вони є. Якщо визнають шлюб недійсним і її, і його, тоді вони стають людьми вільного стану і можуть просити у священника про вінчання. І вже тоді матимуть доступ до святих таїнств. Інколи мене запитують: «Чому я не можу сповідатися?». А тому, що я, як сповідник, аби прийняти сповідь і дати розрішення людині, маю право вимагати одну річ: людина повинна усвідомлювати, що живе в стані гріха і хоче з нього вийти. Абсурд, коли людина іде до сповіді й не кається. А як дати розрішення, якщо людина живе в стані гріха й не має бажання вийти з нього?
Що стосується просто розлучених, то так, вони мають право на сповідь і причастя. Буває, не склалося, але вони живуть самі. Вони не живуть в стані гріха.
Інколи люди мають претензії, чому церква не дозволяє їм сповідатися та причащатися, але ж це відповідальність на них самих, бо це вони не каються і продовжують жити в гріху. Який тоді сенс зі сповіді? Коли немає покаяння – у священника зв’язані руки.
Що робити у випадку, коли минули почуття?
Шлюб — це завжди про двох людей, які одружилися, бо любили одне одного. І ця любов не просто емоційна і поверхова, а любов як вияв волі людини. Священник завжди на шлюбній присязі запитує: «Чи ти хочеш взяти її за жінку чи його за чоловіка?» Відповідають: «Хочу!». Це і є волевиявлення.
У цей момент дуже важливо розуміти, що любов — це не просто емоції. Бо ті емоції — це все дуже тимчасове. І нема у шлюбі такого хочу чи не хочу. Чоловіче або ж жінко, ти хотів і ти себе зобов’язав перед Богом аж до смерті. Треба розуміти відповідальність.
Щоб тримати у подружжі духовну єдність – треба молитися. Подружжя в цілому складається з багатьох єдностей. Є, наприклад, банальна єдність на кухні, коли вони їдять разом, є єдність статева, і це щось набагато більше, ніж звичайна фізіологія людини, бо Бог поблагословив. Тому навіть церква говорить про подружній обов’язок: чоловік або дружина без поважної причини не можуть відмовляти одне одному у статевих стосунках. Ця єдність також важлива. Подорожі, відпочинок разом — це також єдність.
Але з душпастирського досвіду наголошу: якщо є духовна єдність, статева і люди проводять час разом — це приноситиме супервелике задоволення. Але якщо немає духовної єдності, все решта в якийсь час починає набридати, і вони подружжя вже не триматимуть разом.
Як досягнути тієї духовної єдності?
Якщо в підготовці до шлюбу про це не говорилося, і люди не були готові, вони все одно можуть досягнути духовної єдності. Але люди повинні дійти до цього: слухати поради, відвідувати навчання, читати відповідну літературу чи врешті-решт Святе Письмо. Треба бути відкритим до правди, пізнання. В ідеалі про духовну єдність треба говорити до шлюбу. Все інше набудеться.
Інколи через біду, через хворобу, через конфлікти та непорозуміння подружжя приходить до цієї єдності. Бог так упокорює їх, щоб дати зрозуміти, що «женячка» на їхньому геройствуванні не тримається. Інколи треба, щоб хтось збоку сказав нам про це прямо.
Якщо людина не живе так, як думає — почне думати так, як живе. Ми, як християни, повинні підлаштувати наш спосіб життя під наше християнське мислення. Якщо людина не захищатиме нормальну сім’ю — шукатиме аргументи в протилежному.
