Засуджений на 30 років, у цю суботу, 27 червня, складе монаші обіти: убогості, послуху та чистоти.
Ще в юнацькому віці, щоб покепкувати над ним, його товариші називали його «отець Луїджі». А він не заперечував їм і нікому не жалівся, бо дуже хотів стати священником. Чим більше з нього кепкували, тим більше часу він присвячував прислуговуванню у вівтарі та молитві. І на той момент він би не міг собі уявити навіть у найгіршому сні, що його життя опиниться у в’язниці, де йому доведеться відбувати покарання тридцять років за вбивство.
Однак це ще не кінець історії Луїджі, видумане ім’я, за яким ховається історія падіння та відродження, яку монсеньйор Массімо Камісаска, Архієпископ Реджо-Емілія-Гуасталла (Італія), розповів газеті Аввеніре за згодою самого засудженого.
У суботу Луїджі, якому зараз сорок років, складе монаші обіти убогості, послуху та чистоти перед Архієпископом Массімо Камісаска, з яким він вже довгий час мав глибокий духовний діалог.
В цій історії бачимо два шляхи народження і відродження, які зустрічаються: Луїджі, народженого в селянській родині та Луіджі відродженого в єпархіальній церкві, яка вже давно проводить активну душпастирську діяльність в тюрмі Реджо-Емілія. Там задіяні два капелани, отець Маттео Міоні та отець Данило Симонацці. Саме вони стали посередниками в налагодженні контакту з єпископом, коли Луїджі висловив бажання скласти обіти.
Отже, історія Луїджі.
Після дитинства та юності, позначеного мрією про священство, коли він не зміг вступити до семінарії, хлопчик різко змінює своє життя. Алкоголь, наркотики, все частіші епізоди насильства, постійні розваги. Він віддаляється від Церкви, час від часу, здається, знаходить рівновагу, але залежність вкінці завжди бере верх. Одного вечора, будучи під впливом алкоголю та кокаїну, він потрапляє у бійку, в якій вчиняє вбивство. За це його засуджено до позбавлення волі на 30 років.
На час судового розгляду, на пропозицію адвоката, він відмовляється фіктивно посилатися на власну психічну хворобу. Це немовби його перший знак готовності до покути, перший крок на шляху до покаяння та відновлення своєї гідності. У в’язниці розпочинається шлях поверненням до віри. Луїджі знову починає молитися. Так він молиться, багато молиться, особливо «за спасіння людини, яку я вбив», – як він сам пише в одному з численних листів, якими обмінюється з монсеньйором Камісаска. “Уривок, який мене дуже вразив, – каже єпископ, – це той, в якому Луїджі стверджує, що справжнє ув’язнення відбувається навіть не в середині в’язниці, а на зовні, коли втрачаєш світло Христове”.
Бажання скласти монаші обіти у нього виникало повільно, але впевнено і чітко. “Спочатку він хотів чекати звільнення з в’язниці. Але отець Даніеле запропонував йому інший шлях, який би дозволив йому взяти на себе це світле зобов’язання вже зараз », – говорить архієпископ Камісаска, який з вересня минулого року з ним мав все тісніші стосунки. «Ніхто з нас не є господарями власного майбутнього, – зауважує він, – і це тим більше стосується людини, позбавленої свободи. Ось чому я хотів, щоб Луїджі подумав насамперед, що означають ці обіти в його нинішньому стані. Тому я запропонував йому регулярну переписку, щоб він зміг описати свої думки та сподівання. Врешті-решт я переконався, що в цьому його жесті є насправді щось яскраве для нього, для інших ув’язнених і для самої Церкви».
«Читаючи записки Луїджі, можна зрозуміти, що його щойно набута теологічна мова, підтримується неабиякою свіжістю, чи навіть дитячою довірою. Ось, що на його думку є чистота – це перш за все чеснота погляду, здатність спрямовувати очі таким чином, щоб “принизити все те, що є зовнішнім, щоб вийшло на поверхню те, що є важливіше у нашій внутрішності”.
А убогість дає нам можливість уподібнитися до “досконалості Христа, який сам зробив себе бідним”, перетворюючи бідність “з нещастя на блаженство”. В цьому саме суть відмови від зайвого, адже “туга за надлишком – симптом нестачі радості”. Для Луїджі бідністю є також ділити своє скромне життям з нещасними людьми, які є ув’язненими разом з ним. Нарешті, послух – це готовність слухати, знаючи, що «Бог може нераз говорити і через уста немудрих», – розповів архієпископ.
«З пандемією ми всі переживаємо час боротьби та жертовності, – підсумовує монсеньйор Камісаска. Досвід Луїджі справді може бути колективним знаком надії: не для втечі від труднощів, а радше, щоб обпертися їм з усвідомленням та відповідною силою. Я дуже мало знав про в’язницю і мої перші враження були дуже важкими. В’язниця мені здавалася виключно світом відчаю, в якому перспектива воскресіння постійно виглядала недосяжною. Ця історія, як і інші, показує, що це не так. І це завдяки душпастирській опіці священиків та добросовісній роботі пенітенціарної поліції та усього медичного персоналу, це без сумніву. Але є ще щось інше, є таємниця, про яку я не можу не замислюватися, коли дивлюсь на Розп’яття в своєму кабінеті. Воно походить із тюремної майстерні, це не дає мені забути ув’язнених. Їх страждання та їхні сподівання завжди зі мною. І вони стосуються кожного з нас».
Джерело: Avvenire
© (переклад) Нова Зоря
