У багатьох людей є цікава звичка — аналізувати те, що сталося з ними в житті, підбивати підсумки та робити висновки. Зазвичай це роблять, святкуючи день народження, аби усвідомити зміни в житті, чи перед Новим роком. Та в української нації таким днем не стане Новий рік чи будь-яке свято, висновки будуть болючими, а спогади — гіркими.
24 лютого — це дата, яка вже ніколи не стане щасливою, вона завжди залишиться тривожним і болючим спогадом. Рік війни, що триває тисячоліттями, проти нації, яка давно втратила людяність. Бо скільки б нам не нав’язували ідею про «колиску трьох братніх народів», завжди будемо пам’ятати, що «брат» був названим, а «колиска» – нічим іншим, як домовиною. У тій домовині ховали розстріляних поетів і дисидентів, українську інтелігенцію і повстанців, молодих хлопців і дівчат, що полягли за рідну землю. Кожна заборона українськості і кожен акт насилля – це ще один цвях, забитий у цю домовину.
24 лютого — це не один жорстокий день. Ця дата уособлює увесь біль українського народу впродовж усієї його історії. Та попри це, рік, що минає, зберіг у собі повноту української єдності й незламності. Він показав, що нація українців жива і готова захищати своє.
Кажуть, що історія циклічна, та я не погоджуюсь з цією думкою. Історія не повторюється, повторюються лише звички людей: правителі, що живуть звірствами, чи люди, які живуть любов’ю – кожен знаходить свій сенс життя, опираючись на приклади, які бачить перед собою. Генетичний код будь-якої нації несе в собі щось особливе, та допоки у росіян він застосовується задля знищення нашої нації й ідентичності, у нашому — завжди залишиться прагнення до волі.
Цього року кожна рана, нанесена впродовж століть на тіло нашого народу російськими загарбниками, болить сильніше. Звірства, скоєні у Бучі, Ірпені та Ізюмі, стали шокуючими для всього світу, який дивувався такій жорстокості. Та вони не були відкриттям для тих, хто знає українську історію — лише гірким жалем від того, що все повторюється. Історія Бучі — це повторення Биківні, місця поховання розстріляних від рук НКВС. До сьогодні ніхто не знає половини похованих там людей, а якби не українські шістдесятники Алла Горська, Василь Симоненко та Лесь Танюк, ми б досі не знали, що це місце існує. Якби вони не побачили дітей, що грають у футбол… людським черепом, ніхто б і не знав про цю людську трагедію, а правду поховали б під насипами землі разом з невинними людьми, що стали на заваді російській владі. Наш обов’язок — зробити все, щоб Буча не була забутою, щоб наші діти пам’ятали, хто наніс кожен шрам на тілі нашої Батьківщини.
До слова, смерть Алли Горської та Василя Симоненка теж лишається на руках «старшого брата». Як і безлічі інших…
Цей рік — це лінія розмежування між цивілізацією і тиранією, між світлом і темрявою, добром і злом, майбутнім і минулим. Це межа між терпінням і опором, смертю і життям, любов’ю та втратами. Цей рік став роком свободи, підсумком, який ми провели, та крапкою, яку маємо поставити у приязні до російського.
Під час окупації Чехословаччини російськими військами, Мілан Кундера кинув книгою Достоєвського в російський танк — як жест відмови від всього, що хоче вбивати, і висновком, що поза політикою не може залишитися нічого, особливо, якщо політика загарбницька. В той час у Києві політв’язень Василь Макуха здійснив акт самоспалення, задля привернення уваги до окупаційної політики радянської влади щодо України та Чехословаччини.
Так само нині ми маємо відмовитися від усього російського та спалити у собі всю непевність, бо вони прийшли вбивати. Тільки тоді ми прийдемо до перемоги, коли всі зрозуміємо цінність українського суспільства, української культури та історії, коли відмовимося забувати й зберігатимемо пам’ять.
Пам’ять про тих, хто помирає сьогодні, вчора і сто років тому, бо це зв’язок між поколіннями, бо це — поклик пращурів і генетична пам’ять. Як мозаїка вбитої Алли Горської, що знаходиться в окупованому Маріуполі, як вірші Василя Стуса, вбитого в тюремній камері, як українська самосвідомість та самоідентифікація.
Так, цей рік був жорстоким і важким, але він навчив нас, що свобода не дається просто так. Він був гірким і змусив нас оплакували рідних та незнайомців, але навчив нас любити й цінувати. Рік незламного опору, що дав нам зрозуміти: історія – це не минуле, не вчорашній день і навіть не тепер. Вона ще не створена і не твориться нами. Історія — це те, що всередині кожного з нас, що спить чи забуте, віднайдене чи загублене, травматичне чи щасливе. Історія — це ми.
Марія ІВАНЦІВ
