«Є легенда про пташку, що співає лише раз у житті, співає милозвучніше за будь-яку істоту на всій землі. Щойно покинувши гніздо, ця пташина шукає тернину і не заспокоїться, аж поки не знайде. А потім, співаючи серед нещадно гострих гілок, врешті-решт наштрикується на найдовшу та найгострішу колючку. Помираючи, вона долає біль і своїм співом перевершує жайворонка та солов’я. Лиш одна бездоганно-прекрасна пісня, ціна якої — життя. Але її заціпеніло слухає увесь світ, а Бог на небесах — усміхається. Бо найкраще досягається ціною великого болю… Принаймні так легенда каже».
Колін Маккалоу, «Ті, що співають у терні»
Ця давня кельтська легенда, зображена у книзі «Ті, що співають у терні», змусила мене довго думати на сенсом та змістом людського життя. І щоразу, читаючи її, розумію по-іншому, знаходжу нові пояснення та значення. Однак є думка, яку не змінюю: кожен з нас приходить у це життя та рано чи пізно має з нього піти. Народження та смерть уособлюють початок і кінець, радість та сльози, щастя й тугий біль. І те, й інше — невідворотне: точки відліку і підсумку. А що ж між ними? Піднесення чи падіння, любов чи ненависть, успіх чи невдача? Між ними життя — наші рішення та вибори, що призводять до наслідків. Ми не змінимо невідворотність, але зможемо у її просторах знайти себе. Та хто знає, у чому його покликання?
Як би дивно це не звучало, найперше потрібно осягнути свою смертність. Тільки усвідомивши, що життя циклічне й невпинне, а ми в ньому – лише дійові особи, зможемо збагнути, ким ми є та до чого прагнемо.
Любити чи вбирати любов, говорити чи чути, дякувати за долю чи перехитрити фатум, віднайти Бога чи прагнути божественності? Схожі питання гострі, немов колючки троянди, вони роз’їдають нашу свідомість подібно отруті, що була на її шипах. Однак не варто боятися — протистояння у нашій голові всього лише відгомін нашої совісті. А вона зможе вказати на наші вади краще за будь-кого, а як приймемо їх — навчимося бути людьми, які живуть гідний уривок між «до» та «після». Бо наша тіньова сторона — частина наших життєвих рішень, але сторона світла, до якої прагнемо, — частина нашої душі й правильний вибір.
Ми не досконалі, у нас є слабкі місця й пороки, але в цьому наша чарівність — сьогодні можна стати кращою людиною, ніж учора. І з кожним таким днем відкривати для себе й світу природну глибину власної душі. Найкраще досягається ціною великого болю — та це не лише той біль, спричинений іншими, який маємо терпіти, а й той, який маємо прийняти та врешті наважитися з ним жити. Крик агонії й муки, який маємо відродити у щось прекрасне, стати прекрасним…
Забуваючи, що земне життя – це лише етап, ми прагнемо до чогось більшого, але дуже часто це губить нас, бо більше не завжди краще. Та коли випробуванню приходить кінець, ми постаємо перед точкою підсумку. І саме тоді усвідомлюємо свою помилку, але хоч кричи, хоч плач — нічого не вдієш. Життя не вічне й ніхто не знає достеменно, коли настане наш час. Час, аби співати останню пісню… Та чи не варто згадувати про неї впродовж життя, а не на вістрі смерті?
Марія ІВАНЦІВ
