Один з найяскравіших українських дипломатів, постійний представник України при ООН Сергій Кислиця розповідає про те, чому війна — не час для довгих дипломатичних ігор, та про те, як працює ООН, яку в Україні сьогодні багато хто критикує.
За професійним шляхом Сергія Кислиці можна вивчати історію розбудови вітчизняного дипкорпусу: від молодого Міністерства закордонних справ незалежної України зі штатом усього сто осіб на початку 1990-х до потужної інституції, яка успішно боронить міжнародні інтереси українців сьогодні. На службу в МЗС Кислиця прийшов 30 років тому, після закінчення університету. Профільну освіту він почав здобувати ще за радянських часів і на першому курсі навіть не сподівався, що за кілька років стане дипломатом вже незалежної України.
“У моїй родині був культ освіти, тому я з дитинства знав, де хочу вчитися, — розповідає посол. — Англійською почав говорити ще в 6 років, далі по понеділках мав додаткову французьку, по середах — німецьку. У мене не було дитинства у звичайному його, безтурботному, розумінні, але саме такий підхід і допоміг вступити на факультет міжнародного права Київського університету, що згодом став Інститутом міжнародних відносин КНУ”. Вирішальним для вступу стало знання мов, хоча потрапити на престижний курс майбутньому дипломатові вдалося лише з другого разу. У ті роки на спеціальність “міжнародне право” зараховували згідно із затвердженим “угорі” списком із 10 щасливців, а для решти абітурієнтів екзаменатори знаходили різні приводи, щоб знизити оцінку до непрохідного балу. “Тоді, 1986 року, мене відсіяли через “привида”, — згадує посол. — Екзаменаторка з англійської умисне заявила, що я неправильно вимовляю ghost: як “гоост”, а слід “гоуу:ст””. Відтак через отриману четвірку він втратив рік, але каже, що повернувся значно сильнішим.
Початок 1990-х був історичним часом для України — народжувалася незалежна держава, яка потребувала фахівців з новим, нерадянським вишколом. Кислиця поїхав на навчання у США, а коли повернувся додому, щоб закінчити останній п’ятий курс, не впізнав рідну країну. Навіть університет змінився: нещодавно тут утлумачували студентам основи політекономії соціалізму, а нині ці ж самі люди розповідали на лекціях про вільний ринок і демократію.
“У моїй родині був культ освіти, тому я з дитинства знав, де хочу вчитися”
Завершивши навчання, Кислиця опинився в потрібний час у потрібному місці: дипломатичний корпус активно збільшувався, й амбітному випускникові пощастило працювати із сильними й уже досвідченими дипломатами. “Для молодого фахівця дуже важливо потрапити до правильних рук і перейняти реальний, практичний досвід. Сьогодні, коли лише в центральному апараті працюють близько 600 осіб та ще понад 1500 в іноземних представництвах, вчитися безпосередньо у досвідченого міністра чи його заступника набагато складніше, ніж коли починав я”.
У середині 1990-х, під час свого першого тривалого відрядження до Брюсселя, Сергій Кислиця працював у команді дипломатів, які писали Хартію партнерства з НАТО. Потім був безцінний досвід роботи у Вашингтоні. “Початок нульових — ще один складний етап в історії України. Саме тоді сталися катастрофа з літаком Ту-154 над Чорним морем, скандал із постачанням “Кольчуг” до Іраку і Помаранчева революція, яка насправді відбувалася не лише на Майдані, а й на міжнародному рівні. І хоч фізично тоді я не був у Києві, але наші дипломати робили все можливе, аби вимоги українського суспільства були почуті за кордоном”.
Після 14 років безперервної роботи у столиці — спершу директором департаменту міжнародних організацій, згодом заступником міністра зовнішньополітичного відомства — Сергій Кислиця отримує призначення постійним представником України при ООН. Усі ці роки в біографії держави були часом викликів, крутих історичних віражів, що змінили буквально все — і внутрішню й зовнішню політики, і суспільство, громадян, їхні потреби та прагнення. Змінили, без сумніву, і українську дипломатію.
“Робити те, що ти любиш, — це свобода. Любити те, що ти робиш, — це щастя” — так просто пояснює своє життя дипломат, ім’я якого сьогодні знає вся країна. Хоча він того точно не прагнув — поглинутий щоденною роботою. У мережі майже немає про нього особистої інформації, натомість є саркастичні виступи і твіти на адресу країни-агресорки, які розлітаються тисячами репостів. Кислиця має свій стиль і свою особисту манеру спілкування, він цікавий і яскравий полеміст. Переконаний: “Ми маємо моральне право, де доцільно, говорити емоційно і не соромитися у висловах — його здобули українці, які зараз захищають країну на полі бою. Спочатку прямота виступів Володимира Зеленського тут, в ООН, у багатьох викликала подив, але швидко стало зрозуміло, що тепер не час для словесних мережив і довгих дипломатичних блукань навколо суті. Українці щодня ризикують життям у боротьбі з агресором, тому висувати свої вимоги треба чітко та ясно”.
Реакції самого Кислиці на виступи в Раді Безпеки ООН представників Росії не раз здіймали хвилю в десятки мемів, а іноді оберталися й на справжні дипломатичні тайфуни. Наприклад, на одному із засідань Ради Безпеки ООН Сергій Кислиця назвав заступника постпреда Росії огидною людиною, що викликало шквал невдоволення й обурення у країні-агресорці, але від своїх слів не відмовився. “Я можу це повторити ще раз, — безапеляційно відповідає Кислиця на запитання щодо ставлення до російських дипломатів. — Вони мали шанс залишитися людьми, коли у Нью-Йорку ще була ніч 23 лютого, а в Києві — ранок, що почався з бомбардування. Проте тоді на засіданні ніхто з російської сторони не підвівся і не сказав, що відмовляється представляти злочинний режим, який напав на незалежну державу”. Сам Кислиця у таких питаннях безкомпромісний. Він упевнений: якщо ти не поділяєш цінностей своєї країни, її позиції, то не маєш захищати її інтереси, а якщо мовчиш — то також відповідаєш за скоєне, стаєш співучасником.
“Маємо моральне право говорити емоційно і не соромитися у висловах — це право здобули українці, які зараз захищають країну на полі бою”
Роботи у пана Кислиці та його команди багато. Україна має невелике представництво при ООН — всього 13 дипломатів, за кожним з яких закріплено як певні важливі треки (робота в комітетах Генеральної Асамблеї ООН, Ради Безпеки ООН, Економічної і соціальної ради ООН, гуманітарної діяльності ООН тощо), так і взаємодія з місіями близько 20 держав-членкинь ООН. До того ж, українська сторона веде методичну роботу, спрямовану на усунення Росії з місця СРСР у Радбезі ООН. “У нас принципова позиція: дії Російської Федерації, війна й агресія, весь комплекс порушень не сумісні з критеріями членства, які прописані у Статуті ООН, тому перебування цієї країни у складі ООН не є законним. На додачу правовий аналіз вказує, що Росія загарбала місце Радянського Союзу в ООН у спосіб, який не передбачений Статутом, отже і з цього погляду її перебування тут нелегітимне”, — пояснює дипломат.
Сергій Кислиця без зайвих емоцій відповідає на запитання про роботу самої організації, яку в Україні сьогодні багато хто критикує. “Треба розуміти і пам’ятати, що ООН — не густонаселений хмарочос, а конкретні уряди й люди. Це зауважив ще наш президент у виступі з трибуни Генасамблеї ООН. Якщо умовно зробити фото Генеральної Асамблеї ООН, то побачимо на цьому знімку 193 країни, з яких наша група, трансатлантична спільнота, — близько 65. Це означає, що ми маємо чимало і роботи, і перспектив: щодня треба невпинно боротися за прихильність інших. Наприклад, у нас обмежені зв’язки на африканському континенті, а ворог активно працює там. Фізична присутність у країнах Африки дійсно важлива, і я радий, що наше керівництво ухвалило стратегічне рішення щодо розширення там дипломатичної присутності. Сьогодні Україні важливі будь-які вияви підтримки і солідарності, у найвіддаленіших місцях планети також — задля цього і працює м’яка сила української дипломатії”.
