Цією скромною публікацією хочемо сьогодні згадати добрим словом про людину, яка довгі роки трудилася для Бога і людей, яка виховала цілі ряди молоді, котрі пізніше зайняли в суспільному житті визначні місця. Таким незвичайним священником був отець-радник Іван Порайко, емеритований катехит державної учительської семінарії в Станиславові, референт і радник станиславівської Консисторії, пресвітер-ювилят і почесний крилошанин (з 1900 р.).
Іван Порайко народився 14 серпня 1855 року в с. Тулова Снятинського повіту в селянській сім’ї. Початкові науки відбув у Снятині, а гімназійні студії проходив у Коломиї та Чернівцях, де склав іспит зрілости. Теологічні освіту здобув у Відні в 1880 р. Рукоположений у 1881 році. Після цього о. І. Порайко став сотрудником і катехитом народних шкіл у Станиславові (до 1892 р.), опісля працював катехитом гімназії і сотрудником в Чернівцях та Бучачі. У м. Чернівці його у 1893 році було призначено членом міської шкільної ради.
З вересня 1894 року о. Порайко працює постійним катехитом учительської державної семінарії у Станиславові, де довгі роки був не лише зразковим катехитом, але й професором української мови. Цікаво, що всюди, де працював о. І. Порайко, він мав велику популярність серед вихованців. Теофіл Окуневський у своїх спогадах про Станиславів згадує про нього також як про свідомого українця.
Отець Іван Порайко не лише точно й совісно виконував свої вчительські обов’язки, але також вчив молодь любити свій нарід, боронити за його права, пізнавати красу рідної мови і пісні та ними користуватися. Тисячі молодих хлопців та дівчат часто згадували того зразкового професора-громадянина, що вчив їх правди й добра та помагав їм морально і матеріально до закінчення студій.
Отець був дійсним і діяльним членом усіх українських товариств, основником і членом Народної Торгівлі, Шкільної Помочі, Товариства Непорочного Зачаття Присно Діви Марії, Дівочого Семинаря СС. Василіянок і інших. Від самого заснування аж до смерти був постійним передплатником «Діла», у котрім помішував статті, що торкалися справ духовенства або українського шкільництва, мотивуючи їх докладним знанням обов’язуючих законів.
Активно отець-катехит співпрацював із «Просвітою». Разом із її станиславівським очільником Климом Волянським, як його заступник о. І. Порайко, їздили по селах і будили народ. Так у 1890 році вони були присутні на заснуванні товариств «Просвіти» у Пасічній (19 січня) та Княгинині (26 січня) Станиславівського округу. 30 серпня того року о. І. Порайко взяв участь у зборах дяків, вів їх протоком, а опісля був обраний до керівного складу дяківського товариства, яке очолював катедральний дяк Ігнатій Полотнюк.
У 1919 -1925 рр. отець служив на парафії у с. Угринів біля Станиславова. У той же час до 1926 року о. І. Порайко виконував обов’язки пароха у приміському с. Вовчинці. Проте, як записано в історії села, «його послугами незручно було користуватись, оскільки він проживав у Станиславові і його треба було привозити до Вовчинця і відвозити».
Його дружина Євгенія Порайко, 1859 р.н., якийсь час очолювала «Товариство руських женщин», а до цього входила у перший Виділ товариства, який зорганізувала Наталя Кобринська. У січні 1936 року, коли було вибрано новий Виділ Філії «Союзу українок», Євгенію Порайкову, дружину професора і катехита в учительській семінарії СС. Василіянок», як сказано у тогочасному документі, було іменовано «почесною членкою», як основницю «Товариства Руських Женщин». У подружжя Порайків була дочка Наталія (нар. 23.03.1895 р.), яка з матір’ю після смерті батька (згідно з переписом жителів міста у 1939 р.) проживала у Станиславові на вулиці Войцеховського, 2. Разом із ним мешкала служанка Євдокія Яцюк (1875 р.н.). Чи були у сім’ї ще діти, на жаль, встановити не вдалося.
Помер отець Іван Порайко 30 листопада 1931 року. Як було написано у некролозі, «в щоденному житті була це щира українська душа, а в домі його гостили часто молоді люди, що шукали поради й помочі, якої він нікому не відмовив. Не любив лише облуди й фарисейства, яке завсіди відверто критикував. Покійний пенсіонувався ще за австрійської влади, тож на старість мав невеличку емеритуру й мусів жити дуже ощадно. Станиславівське громадянство й молодь, оцінюючи заслуги Покійного, зібралися численно на його похорони в дні 2 грудня. Похорон очолив преосвященний єпископ Іван Лятишевський при участи 27 священників усіх трьох обрядів. У похоронному поході взяла корпоративну участь молодь державної мужеської семинарії і дівочої семинарії сестер Василіянок, проводячи заслуженого катехита і професора на місце вічного спокою».
На жаль, могила його на старому станиславівському цвинтарі не збереглася.
Іван ДРАБЧУК,
історик, член Національної спілки краєзнавців України.
