Що визначає «людину» в людині та її діях? Чи наша людяність це наслідок нашого вибору?
Часто кажемо/чуємо/читаємо про те, що єдина істина, якою керується людина – це любов. Вона або є у нашому житті, що робить нас значно щасливішими, або її немає. Наслідком відсутності любові є більшість із сучасних духовних проблем – злість, гнів, ненависть, насилля… Цей перелік можна продовжувати без кінця, а його витоки – жахливі. Банально, та любов, якщо й не рятує світ, однак робить його значно кращим.
Ми говоримо про любов до себе чи любов до ближніх. Що ви уявляєте, коли читаєте це слово – «ближній»? Найімовірніше, що ви уявили людей: рідних, близьких чи друзів. А що ж, якщо другом буде тварина? Часто забуваємо, що «брати наші менші» також наші ближні, і вони заслуговують нашу любов. Ба більше, британський хірург-ветеринар та письменник Джеймс Герріот вважав, що «Якщо душа – це вміння любити, бути відданим і вдячним, то тварини володіють нею в більшій мірі, ніж багато людей». Про це варто пам’ятати, коли поганих людей прирівнюємо до звірів, бо страшнішого чудовиська, ніж лиха людина, просто не існує. Тварини пам’ятають добро, вміють бачити і відчувати так, як ми. Та на відміну від нас, свою любов вони не втрачають.
Мабуть, у багатьох є домашні улюбленці, кажуть, що часто вони відображають свого господаря. Вони є частиною нашого життя, нашої родини, дарують нам радість, спокій та безкорисливу відданість. А як щодо тих тварин, які розчарувалися в людях? Тих, кого ми щодня бачимо на вулицях – самотніх і покинутих. Вони не мають кому дарувати любов, а більшість людей відчувають до них або огиду, або байдужість. Де ж вони там взялися, на вулицях?
Відсутність любові в окремих людях породжує проблеми глобальні, які загрожують усьому людству. З початку повномасштабної війни росії проти України щодня з’являється безліч оголошень про загублених тварин, чи про тих, які шукають новий дім або просто потребують їжі. Ми не знаємо їхнього минулого, але поширюємо таку інформацію, допомагаємо і говоримо про них. А як же ті, поруч з якими ми проходимо кожного дня? Ті, які знають, що тепер не потрібні нікому? У них було минуле, але в більшості немає майбутнього… У них були господарі, які або покинули їх напризволяще, або яких уже немає з нами. То чому їм ніхто не допомагає?
Хтось може вважати, що цю проблему має вирішувати держава. А хто ж будує державу? Хіба не люди? Наше ставлення до безпритульних тварин – показник нашої моралі. Якщо кожен з нас почне з себе, вже завтра за це візьметься влада. Наші дії важливі, а наш голос має бути почутим.
Нерідко бачимо новини про жорстоке поводження з тваринами, побиття чи вбивство. Задля чого така жорстокість і хто її чинить? Чому в більшості винуватці лишаються безкарними, а відповідальність за садизм просто мінімальна? Коли заплющуємо очі на жорстокість, самі стаємо жорстокими, коли приймаємо такі ситуації – стаємо спільниками.
Кожен з нас має вибір: пройти повз і зробити вигляд, що проблеми не існує, чи допомогти. Якщо не певні, що можете забрати до себе «мандрівника», то допоможіть йому знайти нову родину, можливо, саме зараз хтось шукає нового друга. Якщо ж тварина травмована, зверніться до ветеринара чи волонтера. Нагодувати і зателефонувати у притулок – найменше, що ми можемо зробити. Те, що живі істоти, які мають відчуття, які не можуть попросити про допомогу, на вулиці – наша провина і наша відповідальність. Звинувачувати в цьому когось, не роблячи нічого – «безхребетно». Перекладати обов’язки на притулки, які в основному забезпечують волонтери без підтримки – байдужість. Для того, аби подарувати «хвостатим» (або й тим, у кого його нема) відчуття безпеки, не обов’язково мати фінанси, можна просто поділитися любов’ю і бути поруч. Поруч – не лише фізично, а відстоюючи права: говорити, доносити, писати і поширювати.
Наша людяність – не лише поняття, це чеснота, яку треба заслужити і відстояти. Допомагати немічним, навіть якщо це про тварин, – доказ нашої гуманності, нашої здатності любити і співчувати. Чи готові ми це зрозуміти?
Марія ІВАНЦІВ