Про життя та смерть отця Анатолія Гургули та їмості Ірини розповідає внучка Галина Король-Пащук.
Уривками теплих і болючих споминів опадають листки із вічного Дерева Життя… І вибруньковуються нові, поки живі ми, поки пам’ятаємо… А мої спомини ось уже більше 40 літ повертаються до маленької хатинки коло гостинця у с.Томашівці, що на Калущині. Там, у колишньому шпихлірі, жили мої дідусь і бабуся – о.Анатолій та Ірина Гургули. А тепер мене зустрічає залізний хрест за огорожею, на місці жорстокої розправи над великомучениками, що не продали ні віру, ні душу, що нікого не зрадили. Але для мене, найстаршої із п’яти онуків, вони живі. Тож згадаймо разом…
16 липня минає 115 років відтоді, коли у священичій родині о.Ярослава і Марії Гургулів народився довгоочікуваний син. Сім’я вже була багата на красунь доньок, і ось Бог дав того, хто продовжить священичу династію. «Буде Анатолій-мученик», – беззаперечно сказав тато, узявши до рук церковний календар. Якби він знав, якими пророчими стануть ці слова!
Зростав майбутній священик у багатодітній сім’ї, де строгість і вимогливість батька урівноважувалася ласкавістю і ніжністю матері. О.Ярослав, до речі, підтримував тверду дисципліну не тільки у сім’ї, але й у своїй парафії: не один п’яничка, бешкетник чи сільська «язиката Хвеська» з острахом чекали зустрічі з парохом чи то на стежці у полі, чи в церкві під час служби…
Сім’я Гургулів жила у невеликих статках, але батьки зуміли дати освіту всім дітям – 5 донькам і 2 синам. Так, Анатолій навчався у гімназії, а згодом (із 1925р.) – у Львівській духовній академії, де талановитого хлопця запримітив о. доктор Йосип Сліпий, який запропонував йому поїхати до Італії на навчання оперного співу (до речі, неймовірної сили і тембру голос зберігся в о.Анатолія до останніх днів його мученицького життя).
Однак батькове слово і відчуття обов’язку перед родиною визначили подальшу путь: він закінчує навчання в академії, отримує парафію у с.Бурканів, що на Тернопільщині. Саме там чекала на нього доля – майбутня дружина Ірина(1908р.н.), дочка о.Теофіла Дурбака та Людмили Сендецької. Шлюб узяли 1932 року. У селі молодий священик організовує хор, інструментальний ансамбль (скрипки, мандоліни, цимбали та сопілки).
А далі – парафія у с.Убині на Львівщині, шалений пресинг «визволителів», тяжкі роки Другої світової…
Нужденного і голодного 1942 р. о.Гургула повертається з родиною у рідні Томашівці: опікується старенькою матір’ю та, зважаючи на численні прохання мешканців села, – і парафією…
А потім – шалений калейдоскоп трагічних подій: 1946р.- ганебний псевдособор, енкаведистський тиск і знущання, але ніякі заманливі пропозиції церковних посад і чинів (його освіченість, блискучі знання іноземних мов, талант і авторитет були вкрай потрібні московським патріархальним «новоявленцям») не зламали переконань, не похитнули віри. Навіть заради блага своїх дітей… У 1947 р. арештували брата Ярослава (його потім знайшли серед сотень жертв у Дем’яновім Лазі), а в 1949 – дружину Ірину, яку засудили на 25 років. Дітей (а їх у родині було четверо – найстарша донька Марія, сини Іван і Володимир та наймолодша – Ярослава) розібрали родичі. Івасем опікувалася тітка зі Львова, а решта залишилися зі старенькою бабусею в селі. Згодом отця Анатолія відправили на «атеїстичне» лікування до Львівської психіатричної лікарні. Але тут священик зустрів чесну людину – лікарку, яка, переглянувши «історію хвороби», відмінила «лікування», чим і врятувала йому життя.
Повернулася Ірина після таборів Іркутська та Магадана лише в 1959 році – навіть не одразу після смерті Сталіна (!). І аж у часи перебудови була повністю реабілітована «за відсутністю складу злочину». А хто відповість за те, як поневірялися її діти по чужих хатах, як плакали, хапали за ноги майора Чагіна, рятуючи свого батька від катів, коли його мордували, імітували розстріли, принижували? Хто відповість за відібрані роки життя?..
Однак радянській владі не вдалося зламати ні батьків, ні дітей: навіть за умов тотального переслідування всі здобули освіту. Марія, Іван і Володимир обрали музичний фах, а Ярослава стала вчителем біології та хімії. На жаль, нині згадати про родичів може лише один із них – Іван, що мешкає у Луцьку, знаний музикант і педагог. Інші троє уже із далеких засвітів моляться за нас, дітей і внуків…
І знову пам’ять повертає мене до маленької хатинки, куди таємними стежками з-понад ріки йшли люди звідусіль (навіть великі партійні чини): похрестити дитя, узяти шлюб, помолитися за душу покійного… А про мешканців району і села Томашівці годі й казати: тут була і музична школа (дідусь грав на 11 інструментах), і вокальна студія; тут писалися листи рідним в інші країни (німецькою, польською, італійською мовами); тут щирою молитвою о. Анатолій зцілював душу і тіло, повертав до життя…
Уже понад 40 років немає моїх «дзядзя Толя і бабці Іри».У ніч із 26 на 27 лютого 1980 р. за вказівкою КДБ їх убили, облили (за версією судмедексперта) речовиною із білим фосфором і спалили… Горіло все: гітара і скрипка, книги і вишиті рушники, ікони і молитвенники, ноти і … вони, мої немічні старенькі… А під ранок залишилося попелище, пес Амур і улюблені бабусині кицьки… І обгорілі шматки книжок, і навіть мій перший лист, написаний ще друкованими літерами.
А слідства не було! Та й навіщо? Версія – пожежа від загорання лічильника – була опублікована в районній газеті. «Тож мовчіть,- казали нам,- бо гірше буде!»
1 березня 1980 р. їх поховали. Стільки люду ще не бачило моє рідне село: більше 5 тисяч осіб прибули із Львівщини, Тернопільщини, Івано-Франківщини. Ціла верениця автобусів… І щирі слова вдячності, і тиха молитва, і сільський цвинтар, що прийняв їх на вічний спочинок…
А їхній убивця ще ходить по землі… І зовсім поруч… Але Бог усе і всіх розсудить і воздасть…
А вдячні мешканці Томашівець збудували капличку біля церкви, та ім’ям о.Анатолія Гургули назвали центральну вулицю села.
І хоча доля закинула мене далеко за Карпати, до мальовничого Ужгорода, але за першої ж можливості я йду до них вузенькою стежкою, запалюю тепле сердечко свічки і розмовляю подумки з ними – такими рідними, добрими, мудрими і такими сильними й безсмертними…
Галина Король-Пащук, м.Ужгород
