Я дуже переживаю, що у випадку моєї смерті мої книжки віддадуть у неналежні руки, або ж взагалі продадуть. Так, з собою я їх не заберу, але це не причина їх віддавати.
Знаю, дуже оптимістичний початок статті, та не спішіть казати, що у мене проблеми з головою. Здавалося б, чому у моїй юній, світлій (або не дуже) маківці взагалі мають виникати такі думки? Відповідь: бо це нормально. Бо кожен з нас так чи інакше задумувався про це.
Я впевнена, що абсолютно кожна людина думала про свою смерть чи про смерть, як явище загалом. Це у нашій людській природі — ставити собі запитання, на які ми не маємо відповідей. Варто розʼяснити, що зараз я говорю про відхід в інше життя не як про щось страшне й темне, а як про можливість.
Ну все, тепер ви точно засумнівалися у моєму здоровому глузді.
Поясню: усе залежить від нашого сприйняття. Будь-яка річ у світі просто існує, характеру й чеснот ми надаємо їй самі. Склянка на половину порожня чи повна? Цей образ можна застосувати абсолютно до всього. Навіть до смерті. Я можу сприймати її як щось страхітливе, або ж розглядати як кінцеву зупинку подорожі. Якою буде наша подорож, обирати лише нам самим.
Беззаперечно, смерть – це боляче і страшно. Ми можемо не переживати за її настання для нас, але кожен боїться втратити тих, хто йому дорогий. Бо як би ти не мужнів перед нею, вона все ж зламає щось у тобі, коли забере рідну людину. Жаль і скорбота — це не слова опису душевного стану, це маленькі кинджали, які щодня пронизують людині серце. Не смерть наносить рану та викроює шмат душі, а саме скорбота.
Чи задумувались ви, молячись, над словами: «щоби визволитися нам від усякої скорби, гніву й нужди»? Чому скорбота стоїть поруч з гнівом, адже скорбота – це не наслідок нашого вибору? Так, не наслідок, але й гнів також. Нерідко скорбота чи безмірний жаль і є причиною породження гніву. Це співзалежність. Переживати втрату, оплакувати й тужити за близькою людиною – це нормально й потрібно. Та якщо скорбота розʼїдає все добро та любов всередині нас, то це шкодить і нам, і всім, хто довкола.
Щоб знову віднайти світло у собі, варто лише подумати: за чим я сумую — за людиною (і це справді так) чи за щасливим собою (що теж правда)? Насправді варто задуматися про те, що наше життя – це лише шлях до місця призначення. Від того, якою дорогою йти ти обереш, залежить те, куди у підсумку дійдеш.
Бо так чи інакше нам всім доведеться померти, щоби опісля віднайти життя вічне. Молячись за померлих, ми просимо Бога прийняти їх до себе, «де немає недуги, ні смутку, ані зітхання, але життя вічне». То чому ж не хочемо повірити у те, на що уповаємо та хочемо й для себе? Я оплакую себе чи людину, яка вже у кращому світі? І що важливіше: чи хотіла б ця людина, аби решту свого життя ми провели у сльозах, горі й ненависті до навколишнього?
Я б хотіла, щоб після моєї смерті книжки залишилися на місці, аби всі охочі щось прочитати мили руки, а їх кількість щоразу збільшувалась. Я не збираюсь помирати, але в разі чого — дозбирайте мою бібліотеку за мене, напишіть книжку для дітей за мене і памʼятайте мене такою, як я була: дещо критичною до себе, трохи саркастичною і гучною. Можливо, я б хотіла, аби всі мої друзі прийшли на похорон у білому, ламаючи стереотипи.
Я знаю, що після смерті мене чекає щось більше і краще, якщо за життя до цього прагнутиму. Що там мене зустріне Той, Хто своєю безмежною любовʼю обіймає кожного, Хто Сам не боявся смерті, заступаючись за нас.
І я хочу, щоб потім для мене грала музика, це важливо.
Якщо кожен з нас подумає про те, для чого йому це життя й до чого він прагне, на що уповає після нього, то згадка про смерть не буде страшною. Якщо кожен подумає над тим, чого хотіли б його рідні, — надалі житиме за двох.
Марія ІВАНЦІВ
