«Його ранами ми вилікувані» (Іс. 53, 5)», — відштовхуючись від цього старозавітного пророцтва пророка Ісаї віра новозавітної Церкви виразила спасенне значення Христової смерті: «Він сам у своїм тілі виніс наші гріхи на дерево, щоб ми, вмерши для гріхів, жили для справедливости, – ми, що його синяками зцілились» (1 Пт. 2, 24).
Але чи можуть рани, хрест і біль — негативні факти, самі в собі, позбавлені добра, — створити позитивну реальність, таку як спасіння всього людства? Якщо в це вірити, то виходить, що Богові (або гірше — дияволу!) потрібен був викуп, щоб вгамувати гнів…
Насправді ж Бог є сам суб’єктом, а не одержувачем жертви хреста! Він є той, хто приніс велику жертву, давши нам Свого Сина, не «пощадивши його», як Авраам приніс жертву, не пощадивши свого сина Ісака (пор. Бут. 22,16; Рим. 8, 32). Проте, таки залишається питання, але ж навіщо і кому була потрібна така велика жертва?
Така велика жертва самого Бога повертає людству первісну програму створення світу, де в любові один жертвується іншому і лише так продовжується життя! Така велика жертвенна любов прокладає людству сліди, по яких, не заблудившись, можна прийти до спасіння. Тож спасають не терпіння, а велика розп’ята любов, яка виражається в самопожертві.
Протягом усього Великого посту і ще більше, входячи в Страсний тиждень, Церква не перестає роздумувати над болем, який Ісус переживав під час страстей. Це дуже гуманно і по-людськи зрозуміти той пережитий Христом біль. Однак цей біль не є причиною спасіння сам по собі, але є знаком і виявом безмежної любові (пор. Рим. 5, 8); смерть — знак, а любов — сенс!
Тож нам тепер слід побачити в цій істині, про яку ми роздумували протягом усього Великого посту в таїнстві страстей Христових, що вона змінює в нашому житті. І тут нас чекає завжди незмінний сюрприз, коли ми спробуємо заглибитися в скарби християнської віри. З подивом відкриваємо, що ми не покарані, але завдяки нашому з’єднанню з Христом ми можемо розірвати ланцюг ненависті і зла та полюбити Бога й ближнього безмежною любов’ю, гідною Його!
Проте той, хто гноблений, може по-різному сприймати терпіння. Будучи гнобленим, він хоче відповідати тим же, і це природньо для людини, яка бажає захистити себе. Однак, захищаючись, я не повинен опускатись до рівня мого кривдника. Якщо хтось на мене кричить, то що я роблю? Не задумуючись, відповідаю криком. Якщо хтось мене ображає, то я відповідаю тим же. Христос по дорозі в Єрусалим, де буде розп’ятий, закликає нас розірвати цей ланцюг зла, кожного на своєму особистому рівні: «Ви знаєте, що ті, яких вважають князями народів, верховодять ними, а їхні вельможі утискають їх. Не так воно хай буде між вами, але хто з-між вас хоче стати великим, хай буде вам слугою, і хто з-між вас хоче бути першим, хай буде рабом усіх» (Мр. 10, 42–44).
Якщо ти сьогодні терпиш і знаходишся у життєвій фазі по «дорозі до Єрусалиму», знай, що вкінці є Воскресіння, тож розірви цей ланцюг ненависті й зла.
Сьогодні нам так часто разом із Христом хочеться щосили вигукнути до неба: «Боже мій, Боже мій, чому Ти мене покинув?». Проте, входячи в сенс спасенних страждань Христа, нам все-таки варто почути голос Отця: «Ти син мій, ти доня моя улюблена, я дам тобі сили побороти все те зло, що спричиняє тобі таке нестерпне страждання».
Але що ми здатні швидше почути, голос Божий, чи те, що нашіптують нам злі сили: «Якщо ти терпиш, ти на це заслужив, тобі так треба»?.. Ми не заперечуємо цього. На багато що ми справді заслужили, але Бог не тиран, Він не є подібним до земних правителів, Він хоче зупинити це терпіння. Спасенні страждання Христа навчають мене, що якщо я терплю, то я готовий витерпіти це терпіння заради того, щоб його навколо мене більше не було. Отже, терпіння набуває іншого значення. Не терпіння саме в собі спасає, а терпіння, яке готове послужити іншому, аби воно розірвало ланцюг зла. І яке б важке це терпіння не було, на третій день прийде Воскресіння, тому що правда та любов завжди перемагають. Тому, входячи в Страсний тиждень, переосмислімо у Святому Дусі той факт, що якщо на нас впало багато терпінь і ми не можемо нічого змінити, ми можемо змінити наше ставлення до цього терпіння.
Господи, сьогодні я терплю разом з Тобою, щоб уже завтра разом з Тобою і воскреснути!
о. Іван СТЕФУРАК,
головний редактор
