У центрі Європи великим горем здригається планета аж до плит, аж до ядра. Ридають ріки, хмари, небеса. Струмки від сліз пливуть солоними вже в море. Земля із кров’ю, гусениці танків із людей шматками, вінки замінюють жалобними хустками, урваний сон дитячий голосіннями сирен. І втретє бузьки прилетіли із спантеличеними помахами крил: ще більше гнізд не відбудовано – зруйновано за рік.
Це історія нашої країни. Це історія України. Це історія родини. Чому це все з нами? Важко відповісти. Мудрість жіноча, почута з уст співпарафіянки: «Якби це іншому народу, він би вже давно здався». А ми сильні. Голодомори, репресії, розстріли, і «чистки», війни… Це тільки ганебний радянський час, минуле століття. А до того… Видно, гріх людський на цій землі хтось мусить відпокутувати. І це ми, українці. Цей Божий план чомусь на нас. Ми так багато молимося.
Та я не про це. Я про історію. Батько чоловіка десять років відсидів у колимських таборах. Хлопцеві в шістнадцять дали вісімнадцять, бо рослий був, і засудили на двадцять п’ять. На щастя, вмер тиран, і амністія живою хвилею з неживих кабінетів пролунала. Голодуванням довелося ще й виборювати це право звільнення. Бо ж непокірний був.
За що замість до школи Іван Прокіпчук (так звали батька) пішов до бараку сибірського?
А спершу ще була «трійка», яка вік безкарно нагло приписала. Згодом – дрогобицька тюрма. Сестричка Анна пішки, попутнім транспортом передачі носила. А звідти… суцільний струп, а не одежу привозила – брат болем світові відповідав. А вдома…Як же то зомлівало сердечко матусине, коли, народжена нею, кровинка раною кликала до неба; до неї, мами, поверталася не поцілунком, добрим словом, але втратою, розлукою і горем. Не дочекала бачити Івася у житті. Померла. Помер і батько, не дочекавшись сина з заслання. А син після Дрогобича на рейках комунізму летів в сибірське майбуття.
Товарняки битком набиті українцями. Стати ніде. Спали, схилившись один на одного. Дихнути нічим. Питання місця було вирішено з істинно московською до глибини кісток підло-жорстокою винахідливістю. Півгнила «сєльодка» без води і зупинки біля боліт… Дизентирія, отруєння. До пункту призначення можна було їхати лежачи. У ворожих снігах, обабіч довгої, як життя залізниці, поховані брати. Їм дзвони не грали. Їх штиками проколювали і через вікна, двері викидали. Їм Херувими – не хори Церковні – жалобної співали. На крилах вітру в могилу тайги лягали. На крилах Ангелів до Раю сягали.
А батько вижив. Старий лікар-арештант просив: «Не пий. Терпи». Не пив. Терпів. І скільки тих терпінь попереду було, поки вернувся в Україну.
Сибір, повалка лісу, грубіянство наглядачів, примітивні знаряддя праці, холод і знущання зеків. Навмисно селили вперемішку. Відбитих урків із невинними жертвами. А ті, бандити, як коршуни, зліталися на вирваних з нормального життя розгублених людей. Проте помста-відповідь не забарилася. Події розгорталися таким чином: сім’ї з України висилали своїм рідним їжу, одяг (один раз в рік дозволялося). Злочинці відбирали. Але так було недовго. Політичних стало більше, вони укріпли, вбулися, змужніли і осміліли. Після чергового знущання з відібраною посилкою чаша переповнилася, нитка терпцю урвалася. Хлопці кинули клич, і зав’язалася бійка, в якій батька поранили фінкою в легені. Тато в табірний госпіталь потрапив, а після повернення на зону був здивований побаченим. На місці бараку кривдників стояло згарище-попелище. Розповідали, що вночі хтось то «помешкання» обв’язав дротом і, забивши наглухо вікна-двері, підпалив. Опісля кримінальні новобранці плакали під ворітьми, щоби не селили їх туди. Чутка-слава облетіла табірні адміністративні одиниці. А рана біля серця, а ще уранові копальні колись відгукнуться батькові туберкульозом. А тут, у пеклі на землі, увесь цей жах минав в оточенні рідні. Так, так. Недоля ріднила людей, а закуті в кайдани серця любов і віра рятували.
Далі шлях пролягав до краю географії – до Колими. У ці безкраї сніги вітер іноді доносив неймовірні пахощі квітів. Де цвіли вони, у яких теплих краях? По яких течіях океану пролітали, щоб скрасити каторжанське життя? Єдина романтика, єдиний приємний спогад… Невинних страждальців землі вели сюди по етапу. Багато осліпло від блискучо білого снігу. Медики-співтовариші настійно радили йти із закритими очима. Згодом в уранових рудниках – ще нелюдськіші умови. Норму не виконав, врізають пайку хліба. Не поїв, ще менше працюєш. Українці гуртувалися і слабшим приписували свій виробіток.
Суслово, Колима, Магадан… Знову задаю питання: за що це страхіття довелося пережити сільському юнакові, який ще і до парубка не доріс? Волею долі й потреб Вітчизни взяв у руки зброю і дорого за це заплатив. Хлопець сформувався у неволі. Закоханість і романтизм зжерла-перетерла ця ненаситна російська тюрма народів. А замість шкільних учителів лекції читали університетські викладачі. Їх там було чимало. Бачили здібну молоду людину і горнули до себе, як свою дитину. А, може, бачили у ньому аудиторію студентів і щедро ділилися знаннями? Батько потім, вже одружений, казав своїм дітям: «Я закінчив вищий навчальний заклад. Диплома тільки не маю. Там не видавали», – і сумно, і з жартом усміхався.
А ще реліквія в сім’ї зберігається – портрет татів, який намалював Йосип Сліпий. І таке щастя довелося спізнати. З велетом духу в однім бараку перебувати. Той потужний промінчик зігрівав усіх. Навіть урки побоювались, поважали, шанували. Відчували силу неземну. Свої ж любили, оберігали від важкої праці, бо здоров’я було підірване. Блаженніший рукавиці і шкарпетки в’язав співтоваришам. У вільну, якщо так можна назвати, хвилину намалював юнака з Прикарпаття, зробив портрет із дарчим підписом. Ось так летіли наші душі по безкраїх сибірах, зігріваючи той суворий отруєний нечистим край. Чи ми очищали його своїм болем? Не знаю. Молитвою Патріарха і сотень тисяч священників точно збагачували хвою і уран.
Та повернемось до витоків розповіді. Дід Федір (татів батько) благав-молив хлопців з лісу, коли мобілізувати Івана прийшли. Він ще дитина, вчитися йому треба. Не послухали. Взяли. Не нам судити. Комусь треба було воювати. Час жорстокий: або ми, українці, переможемо, або вони, москалі, нас заможуть. І таки замогли. Європа кинула повстанців, хоча обіцяла допомогу. Певно, стомилась від війни. Пішла на компроміс з катами. Закрила очі на їхні злочини, як робила це завжди. А руснота зброду військового, як і нині, ніколи не жаліла, нагнала тьму… Перемогла, але не зламала. Потугу до боротьби бачимо й сьогодні, як вона повстала. А перемелених доль і в цій війні буде чимало. Руйнувати – це покликання московита. У них увесь потенціал має одну мету: як вишуканіше сплюндрувати, знищити людське життя, усю гармонію Господнього буття. І як малесенький приклад (а нам дорогий, великий і рідний), – доля тата, який у неволі змарнував літа.
Прийшов зрілий, мудрий, дуже далекий від села чоловік. Хотів далі їхати в світ. Родина (брат Василь) стримали, вмовили, відговорили. Одружився. Двоє діток. Село любив, хоча важко було вписуватися в його рутину, коли стільки знань і досвіду за плечима.
Помер рано, у 44-річному віці. Як подарунки від радянської системи – силікоз, туберкульоз з’їли молодість, красу і силу. Нерозтрачені почуття спершу муштра табірна точила, а незадовго поглинула сира могила. «Василино, дивися, щоби діти вчилися», – були останні татові слова, коли на лікарняне підвіконня сіла зловіща сова. Діти вивчилися. Мама пожертвувала їм своє життя. Про неї, рідненьку, окрема історія. Це подвиг жінки, дружини, матері, вдови. Скільки їх буде сьогодні у нас. Боже, залікуй ті рани…
Батько пройшов цю Хресну дорогу і вернувся живим, щоб народити діток і залишити їм пам’ять про той страшний час. А ми щоб світу розповіли про його великомучеництво. Щоб чудовий садок онуків-правнучат читав і москаля до хати не пускав. Що це ворог, маніпулятор і підляк, – щоб знав. Щоб дім свій, рідну землю кожен народжений і ще майбутній в планах Божих українець любив, леліяв, колихав. Щоби сміття на неї не кидав.
Рід Прокіпчуків прийшов у Кунисівці в минулому столітті і розлетівсь по світу. Хлопці отримували освіту і не поверталися у гніздечко. В селі тільки альбом, який батько власноруч виготовив у засланні і який зберігається в привітній затишній сестриній оселі, гостинні друзі, двоюрідні сестри і пам’ять у надгробку цвинтарнім – нашім притулку на землі. А ще портретик батьків, який за величчю сягає глибини і висоти Вкраїни, її упадків і руїни. Її Відродження, бо іншого нема.
P.S.
Багато нині дивується звірствам нашого предвічного ворога. Якесь відкриття для себе роблять. А в мене в пам’яті знову і знову зринають розкопки Дем’янового Лазу, Пшеничниківське поле, ті хрести, які сумною пам’яттю рясніють обіч доріг всього заходу України.
Повторюю, як реквієм-приспів батькову історію. Хлопцеві шістнадцять. Він приходить зі школи, і його арештують. Трійка засідає і дає вісімнадцять. Дрогобицька тюрма. Суцільний струп, а не одежу дають сестричці. Сибіри… Катівні сьогодні? Страшно. Та вони були завжди і скрізь, де ступала нога московита. Його назва «кацап» – це м’ясник, живодер. Переможемо.
Леся ПРОКІПЧУК
Тисмениця- Кунисівці (Городенка)
