Цьогоріч один із виняткових таборів «Веселі канікули з Богом» відбувся в Херсоні. На парафії Святого Володимира Великого диякон Пахомій Левчун, ЧСВВ, організував табір для дітей із м. Херсон та с. Федорівка. Завдяки цьому на лінії фронту дітям на кілька днів вдалося забути за війну. Про те, як проходив табір, служіння та життя на лінії фронту, про херсонців і війну розповів в інтерв’ю Департаменту інформації УГКЦ о. Пахомій.
— Як, зважаючи на небезпеку, Ви зважалися на проведення табору?
Усе, що благословенне Богом, йде на користь, а все, що не благословенне, — на шкоду. У контексті нашого життя, священничої діяльності, ми з ігуменом мали зустріч і я запропонував провести табір. Хотів запросити семінаристів зі Львова, Києва, але хтось побоявся, комусь не вийшло… Я розумію. З Божого благословення спробував це зробити сам. І, дякувати Господеві, табір відбувся.
Хоч війна, стріляють, бомбляють…, але люди в Херсоні продовжують жити: хтось іде по справах, хтось — до Церкви.
— Скільки тривав табір? Як його сприйняли батьки та діти?
Табір тривав три дні в Херсоні.
У звʼязку з тим, що батьки мене вже знають, знають нашу Церкву, знають, хто ми є, довіряють нам, то зраділи. Дякували, що діти відпочили від гаджетів, відволіклися від вибухів.
Навіть під час табору частину Херсону бомбили, але наш район не зачепило. Попри вибухи, ми мали можливість дати дітям час провести з Богом і розбавити їхнє дозвілля.
— Ви давно служите в Херсоні?
Дякувати Богові, у листопаді вже буде два роки. Коли звільнили правий берег Херсона, мене відправили на місяць у місії Божого Милосердя.
Я завжди кажу, що можна щось робити або не робити нічого. І Господь почав через мене щось робити тут, у Херсоні. Проігумен запитав, чи хочу продовжити тут своє служіння? Я відповів: як Господь захоче, так і буде.
Так, місто бомблять. Війна — можна загинути, але на кого залишити цих дітей, людей? Тобто в мене вже була така думка, що можна поїхати, але з ким вони залишаться? Так я осів у Херсоні на довший час.
— А де Ви служили до цього?
У Гошеві на Івано-Франківщині. До того — в Києві, у Литві тощо.
— Як зараз живе Херсон, Херсонщина?
З бомбами… з постійними тривогами…
Була Перша світова війна, Друга і зараз масштабна війна в Україні, але життя продовжується.
Розумієте, кожен сприймає війну по-різному. Як я переконався, людина, яка практикує християнство, сповідається, причащається, більш витривала, бо перебуває під Божим захистом.
Ось сьогодні зранку до церкви прийшла жінка, ми разом помолилися вервичку, поговорили. І вона пішла щаслива.
Розумієте, коли спілкуєшся з людьми, пояснюєш їм, то вони відкривають своє серце Богові. Коли людина каже, що не вірить у Бога, то я не запитую чому, а кажу, що Бог вірить у неї, Він чекає її, дає шанс. Я запрошую людей до Бога, до Церкви. Якщо ми щоразу говоритимемо, запрошуватимемо до Церкви, то люди прийдуть, Бог допоможе їм змінитися.
Першого вересня дехто з дітей перший раз сповідатиметься і причащатиметься. Я не хочу, щоб це було лише перед школою, а хочу дати розуміння, що це для них буде корисно, як для навчання у школі, так і для духовного життя.
— Чи відомо щось про місцевих мешканців: чи повертаються вони назад в місто?
Так, зараз більше машин. Не в центрі, а в окремих районах. Недавно був у центрі. Таке враження, що все мертве. Це — одне з найбільш обстрілюваних місць. На День Незалежності України хотів поїхати з іконою Божого Милосердя там помолитися, але військові попросили не робити цього.
Але буває, що треба поїхати, помолитися, благословити. Наприклад, був випадок, коли одна жінка сказала, що сусідка не може ходити, бо болять ноги. Я прийшов до неї, почали спілкуватися, я подарував їй вервичку. Вона не знала, що це таке і просила навчити. До речі, у Херсоні ми роздали понад 30 тисяч вервиць.
Я завжди кажу херсонцям: дійте, не спочатку Україна і ви, а Бог і Україна.
Я знаю людину, яка не вірить у Бога, але щонеділі ходить до церкви. Вона пробує, шукає Його, хрестик носить на шиї, хреститься, молиться. Коли вся сімʼя молиться до Божого серця, Бог прийде і слухає.
Господь робить справу, головне йти Йому назустріч.
— Вас знають у Херсоні, на Півдні. Ви активні в соціальних мережах. Як до цього ставляться люди? Що вас спонукало до того, щоби бути таким відкритим, сучасним?
Скільки людей, стільки думок. Памʼятаю, як почав робити прямі ефіри у фейсбуці. Ще мало хто тоді це робив. Інстаграм тільки розвивався. Мене багато критикували. Але я пояснював, що не всі мають можливість прийти до церкви, не всі мають можливість бути там. І люди, які мене критикували, за рік—два самі почали користуватися соціальними мережами.
Колись дуже гарно зауважив о. Корнилій Яремак, що плюс василіанського чину в тому, що він шукає підходи до людини.
Я вважаю, це великий плюс для парафій, це багато дало молоді. Чимало молодих людей сказали, що через соціальні мережі почали ходити до церкви, молитися зранку. Чому? Бо я нагадував про ці речі. І люди почали цінувати те, що я роблю.
Завжди буде критика: коли ти нічого не робиш, тебе критикують, коли ти щось робиш, також критикують. Я постійно кажу, робімо добро і нас будуть критикувати. Але робімо його. Потім всі бачать результат.
Це великий плюс, якщо правильно використовувати соціальні мережі. Бог не забороняє їх — тільки треба правильно використовувати. До прикладу, через соцмережі можна допомагати, проповідувати і ще багато чого іншого.
— Бачила, що Ви молитеся у громадському транспорті в місті. Як до цього ставляться люди?
Коли я приїхав у Херсон, до церкви на вечірню приходило дві—три особи. Зараз — 30. На вечірню, не Літургію! Чому б не пояснити людям, чому така важлива вечірня, чому важлива утреня, чому важлива вервичка?
Акцент робіть на тому, що їх запрошують, що Ісус просить, Богородиця просить. І тоді вони захочуть молитися вервичку. Коли ми почали молитися, десь рік тому, ходила одна жінка, а зараз приходять 10–20 людей.
Коли вас двоє, троє, то це затягує. Часково розумієш, що спільна молитва дуже важлива, бо Ісус так і казав, що «де двоє або троє об’єднані моїм імʼям, там і Я серед них». Я часто на цьому наголошую, навіть в Херсоні.
Відтак люди, які не знали вчора української мови, сьогодні приходять і моляться. Тому загалом вони ставляться позитивно.
Я проповідую у тролейбусі і не соромлюся цього. Коли я вперше почав молитися у тролейбусі, всі мовчали. Мовчали, бо не знали. А коли я на День Незалежності України почав молитися вголос, більшість людей у тролейбусі почали молитися зі мною вголос!
— Що б Ви побажали херсонцям зокрема і українцям загалом?
Більше довіряйте Богові. Є люди, які вірять у Бога, але не довіряють Йому. Я вже казав: машина є, але чи вона заправлена? Чи є масло? Чи вона помита? Чи працює усе, що потрібно, щоб вона поїхала?
Я хочу побажати, щоб люди виконували бажання Ісуса. Тоді побачите, що всі труднощі, які будуть у цьому житті, – нестрашні. Ви сприйматимете їх у контексті Божого слова, життя святих, Божого милосердя. Звичайно, труднощі будуть. Але, як каже апостол Павло, хто чи що відлучить мене від Христової любові? Я впевнений у Тому, хто мене укріпляє. Тобто вам, християни, можна бути впевненими у слові Божому. Довіряйте Богові і побачите, що життя ваше кардинально зміниться. Чому? Бо ви дозволите Йому його змінити.
— Отче, чи є у Вас якась мрія?
Моя найбільша мрія, щоб всі отримали вічність, рай, який Бог усім підготував, щоб усі спаслися. Мрію, щоб ми підтримували тих, хто справді страждає. Щоб часто люди говорили: Ісусе, довіряю тобі! А ще — щоб раділи й усміхалися діти, особливо в Херсоні.
