Кожна парафія, незалежно від її територіального розміщення чи величини, є маленькою цеглинкою, яка творить щось велике — нашу Українську Греко-Католицьку Церкву. І що цікаво, життя кожної спільноти, попри свою об’єднаність у служінні й любові до Господа та ближніх, є таким різним! Про те, як живе і які ініціативи організовує парафіяльна громада села Підгір’я, Богородчанського протопресвітеріату, пропонуємо прочитати у нашому матеріалі.
Зазвичай парафія має назву храму, до якого належить. Та у селі Підгір’я випадок унікальний: тут слово «парафія» символізує єдність двох церков — Різдва Христового та святого Миколая. Про існування цих святинь пліч-о-пліч у Ляхівцях (колишня назва села) згадується вже у 1680 році.
Два храми є пам’ятками архітектури національного значення. Церква Різдва Христового (горішня) — датована 1832 роком, коли її перенесли на 300 метрів з попереднього місця розташування на нове місце для захисту від розливу річки Бистриця-Солотвинська. Наново освятили храм у 1834 році. Церква Святого Миколая (долішня) позначена на карті з 1783 року. Святиня, яка збереглася, за деякою інформацією, зведена у 1850 році.
«Коли Божа воля привела мене у парафію церков Різдва Христового та Святого Миколая, я з перших днів відчув неймовірну благодать у душі. Насамперед є важливим бути щирою й справедливою людиною, тому серед суєти життя завжди прагнув мати доволі часу для Бога і для людей. Та, мабуть, найбільше хотів, щоб люди довіряли мені. Тепер можу з чистою совістю сказати, що тут, у Підгір’ї, живуть добрі й щирі люди. Вони ревно дбають про свої сільські храми, які є пам’ятками архітектури. А моє першочергове завдання полягає у тому, щоб ці храми були живими, щоб тут безперестанно звучала молитва, вервиця, і щоб ця молитва йшла не тільки з вуст літніх людей, дорослого населення, а й з вуст наших найменших парафіян — це мій головний пріоритет», — ділиться парох парафії о. Микола Фреїшин.
Марія ІВАНЦІВ
(Закінчення в 45 числі газети «Нова Зоря»)
