Картини Йони Тукусер про штучний голод в Бессарабії 1946-1947 років збирають глядачів в Україні, Європі та США. Художниця присвятила понад 15 років вивченню архівів Одещини та записала свідчення близько 100 очевидців. Про те, що мотивує художницю та звідки брати натхнення для зображення трагічних подій, мисткиня розповіла в інтервʼю Ірині Миколайчук.
Йона Тукусер — українська художниця болгарського походження, яка народилась у селі Главані на Одещині. Після навчання в Ізмаїльському гуманітарному університеті та Національній художній академії в Софії, Йона відкрила для себе нові горизонти мистецтва, працюючи в Римі, Нью-Йорку та Лондоні. Її унікальна техніка стала впізнаваною, а виставки відбулися в Україні, Болгарії, США, а також у Європарламенті в Брюсселі, де вона представила серію робіт, присвячену Голодомору.
У 2024 році команда Суспільного створила документальний фільм “Йона. Голодне марення”, який присвячений штучному голоду в Україні та творчості художниці. Цьогоріч 16 січня у Києві в Національному музеї Голодомору-геноциду відбудеться показ фільму, під час якого Йона офіційно передасть всі свої напрацювання в архіви музею.
Йоно, чи був якийсь переломний момент, коли ти зрозуміла, що хочеш займатись темою Голодомору?
Я поверхнево знала про Голодомор в Україні зі шкільних підручників. У десять років від вчителя історії почула розповідь про канібалізм під час голоду 1932-1933 років і це мене дуже вразило. Вчитель показав нам статтю в журналі з фотографіями і я дотепер їх памʼятаю. Також інколи можна було почути історії від сімей, які дуже постраждали від голоду в Бессарабії 1946-1947 років. У моїй сімʼї памʼятаю тільки одну історію, яку розповідала бабуся. Під час голоду її сестра не мала чим нагодувати новонароджену дитину, яка постійно плакала від голоду. Її чоловік відніс немовля на горище, щоб дитина скоріше померла, адже мати буквально божеволіла від страждань. Дуже швидко дитина померла від голоду, а бабусина сестра після цього випадку втекла від свого чоловіка.
Момент, коли я зрозуміла, що хочу вивчати тему Голодомору глибше та відтворювати події того часу через свої картини, настав 2007 року. Після закінчення навчання в Ізмаїльському університеті я поїхала навчатись в художню академію в Болгарію, в Софію.
Одного разу ми сиділи із групою однокурсників за одним столом та спілкувались із професором. Болгарські студенти запитали мене: “Йоно, а розкажи, будь ласка, нам про українських болгар, адже ми нічого не знаємо про вас”. Тоді я розповіла їм про страшні події Голодомору в Бессарабії після Другої світової війни, згадавши також про випадки канібалізму. Студенти були шоковані, адже нічого не знали про це. Професор тоді ще дуже насварив їх. Я теж була шокована, адже думала, що про цю трагедію знає весь світ. Тоді сказала перед всією групою: “Добре, я закінчу навчання і займусь цією темою, а потім зроблю виставку картин присвячених Голодомору тут, у Софії”. Це був виклик для мене, як для мисткині, через мову мистецтва розповісти про трагічні події, які пережили мої предки.
Мені дуже легко уявити, як краса надихає для творчості. А як надихнутись болем? У чому ти знаходиш мотивацію продовжувати писати картини на таку важку тему?
Це дуже важкий процес насправді. Коли я тільки почала читати книги про штучні голоди і Голодомор в Україні 1921-1923, 1932-1933 та 1946-1947 років, я була дуже шокована спогадами людей, які розповідали про весь той жах. Образи минулого почали буквально зʼявлятись переді мною і я почала думати, як це можна показати та трансформувати в художні образи. Адже у нас дуже мало фотографій чи відео з того періоду і я подумала, що саме через мистецтво ми зможемо відтворити та зберегти емоційну памʼять.
Трагедія Голодомору знеособлена статистикою, але це мільйони людей, що загинули і кожен з них мав родину, а отже кількість тих, на чиє життя вплинула ця трагедія, значно збільшується. Я хочу розповідати їхні історії через мистецтво та зберегти емоційну памʼять про події того часу. Це мене мотивує продовжувати.
Створення картин на тему Голодомору виснажливий процес для тебе?
Щоб створити картину мені потрібно пропустити кожну історію через себе, відтворити її у своїй уяві. Оскільки я займаюсь цією темою вже 15 років, то вона в моїй голові щоденно і це, звичайно, виснажує, але усвідомлення мети надає мені сили.
Хтось може сказати, що нам і так достатньо болю, навіщо його показувати його знову і знову? Щоб ти відповіла на це?
У мене немає мети робити просто щось, щоб люди черговий раз жахнулись та поспівчували. Я створюю ще один мистецький ракурс, з якого можна подивитись на трагедію минулого, адже чим більше ракурсів, тим більшої кількості людей вона торкнеться і вони будуть попереджені. Одна з причин, яка всі ці роки мотивує мене не полишати справу, — страшне усвідомлення, що якщо Голодомор повторювався тричі, це означає, що колись створили певну “формулу знищення”, яка тричі спрацювала і може повторитися знову. Моя мета розповісти про це молодому поколінню, розказати, як це робилось і щоб при підозрі повторної небезпеки, суспільство вчасно запобігло трагедії.
Ти записала свідчення понад 100 очевидців, які пережили Голодомор в Бессарабії у 1946-1947 роках. Чому ти вирішила шукати та збирати їхні історії наживо?
Коли я почала збирати матеріали, було відчуття, що зайшла в нескінченний дрімучий ліс. Люди не дуже хотіли про це говорити, адже ця колективна травма дуже болюча. 2017 року я написала наукову статтю про Голодомор і випадки канібалізму на конференцію в Ізмаїльському університеті. Тоді професори історії заперечили цей факт і назвали його міфом, звинувативши мене у бажанні налаштувати суспільство проти Росії.
2018 року почала шукати найстарших людей в селах та збирати їхні розповіді. Я хотіла розпитати про факти канібалізму, щоб хтось підтвердив чи спростував. Я обійшла з відеокамерою 13 сіл Бессарабії та записала 25 годин розмов і кожен розповідав про випадки канібалізму. Я хотіла захистити істину. Тому кожна моя картина — це підтверджений факт, історія, яку я почула від людини або знайшла документ в архіві.
Ще однією з цілей було зрозуміти середовище, в якому я народилась і живу, адже воно теж мене формує. Хотіла роздивитись, що це за колективна травма, яку ми передаємо кожному поколінню і як вона впливає на моє життя. Я відчула, що не можу і не хочу нести ці травми далі, тому маю вивчити їхнє джерело, зрозуміти та зцілитись від них, з метою вільного власного розвитку.
Чи відбувається у тебе саморефлексія під час спілкування з очевидцями Голодомору, адже ти відіграєш роль певного приймача і перед тобою вивільняють те, що тримали при собі роками? Як на тобі позначилася ця робота?
Мене це дуже змінило. В мене дуже сильна емпатія, я глибоко співчуваю кожній історії. Чим глибше входиш туди, тим глибше розумієш кожну людину і причини тих чи інших її дій. Це зробило мене поблажливіше до слабкості, я побачила, до якої міри ми можемо бути вразливими та крихкими за певних обставин.
Коли ти чула свідчення про канібалізм, що ти відчувала до людей, які це робили?
Протягом багатьох років вивчення історій людей, чиї сімʼї постраждали від Голодомору, аналізу їхніх доль та вчинків, прийшла до висновку, що канібали були не злочинцями, а жертвами. Їх штучно поставили в умови, де дуже легко втратити людяність. Я читала багато літератури про хімічні та психічні процеси в мозку людини під час екстремального голоду і це страшні незворотні зміни, які доводять людину до божевілля. Мати починає бачити свою дитину, як їжу тому, що вона збожеволіла від голоду, а не тому, що вона погана мати.
Є умовний пункт А — це початок картин про Голодомор, а чи ти відчуваєш, що є пункт Б, до якого ти прийдеш і скажеш: “Все. Я достатньо сказала про цю тему”?
Мені б хотілось сказати “так”, але я не знаю. В мистецтві не як в науці, де зробив дослідження, написав книгу чи наукову статтю та на цьому завершив роботу. В мистецтві є тільки початок, а далі рухаєшся наосліп та інтуїтивно, просто дивишся куди тебе далі виведе ця чи інша тема — в цьому краса мистецтва.
Як люди реагують на твої картини?
2022 року я зробила виставку в Національному музеї в Софії, яка тривала два місяці. Біля кожної картини була написана реальна історія людини або родини. Я часто приходила і дивилась на те, які люди відвідують, як реагують, говорила з ними. Бачила, як люди літнього віку, чоловіки, плачуть перед картинами. Вони говорили, що тепер розуміють, чому сьогодні українці так відчайдушно борються. Дуже багато школярів приходило, вони там проводили по кілька годин, вивчаючи кожну картину та читали кожен текст. Я спілкувалась із підлітками і вони ставили дуже багато мудрих та філософських запитань, щиро намагались зрозуміти, багато обговорюючи між собою побачене.
Насправді для мене, як для мисткині, це велика нагорода — бачити, як людей торкаються мої картини, що вони рефлексують та дають одразу потужній зворотний зв’язок. Саме тоді я зрозуміла, що мені вдалося доторкнутись сердець й сказати своїм мистецтвом те, що не може передати статистика цифр.
У перші дні навчання в Болгарії болгари відвели мене на могилу воїна, який загинув за свободу, і показали його слова на пам’ятнику:
“Жити означає боротися. Раб — бореться за волю, а вільний — за досконалість”.
Тоді це дуже вразило мене. Зараз я думаю, що коли ти вільний від ненависті до минулого його травми більше не впливають на тебе, то це і є справжня воля, де бачиш більше перспектив для свого розвитку і розвитку майбутніх поколінь.
