Звісно, мова про незалежність України та про Українську Греко-Католицьку Церкву. Зробимо це через короткий сплеск спогадів, що має певне віддзеркалення історичних процесів, в яких ми безпосередньо задіяні.
…Осінь 1989 року. Людська свідомість нарешті прокинулась (не у всіх, звичайно) і спрямувала своє мислення на рішучі дії задля повернення Україні незалежності.
Восени у Богородчанах створюються три осередки Товариства української мови ім. Тараса Шевченка: на компресорній (К. Клебан), міський (В. Бабій) та в школі (Я. Борковська). В грудні цього ж року в приміщенні відреставрованого костелу отців-домініканців зусиллями міського осередку проведено кілька заходів проукраїнського характеру. А це були: вечір про Голодомор 1933-го, про життя і творчість Василя Стуса, про Остапа Вишню, як в’язня совіцьких таборів. Зал був переповнений людьми, які наче прокинулись від летаргійного сну, ожили, випрямились і прагнули нових змін.
Звісно ж, костел на той час не був діючим (як релігійна установа), він функціонував як концертний зал.
У той час не діяла і єдина церква в Богородчанах. В її приміщенні знаходився склад товарів для торгового центру, який у два поверхи був прибудований до самої церкви. Через деякий час цей корпус був розібраний і велич церкви, відкритої в 1934 році, явила себе світові.
Тим часом рух за нове відкриття церкви для потреб віруючих богородчанців став набирати обертів. Створили комітет з відродження церкви св. Івана Богослова. Неабиякий ентузіазм, енергію проявили Іван Вірстюк, Йосип Сем’янів, Галина Клебан. Саме вони доклали найбільше зусиль, щоб церква воскресла до нового життя, щоб вона відродилася.
Окремі деталі: про хрест на возніс подбав Антон Панчук, а менші хрести встановив Михайло Білічак. Про це можна прочитати в моїх книжках «Місто Богородиці», «Історія Богородчанської церкви» та «Богословом благословенна». В одній з них використано фрагмент розповіді журналістки Тамари Клебан з газети «Слово народу» під назвою «Довга дорога до храму».
Робота кипіла. Бог давав якусь незвичайну силу, бо вона вимагала і моральних, і фізичних, і матеріальних затрат. Їхали, наприклад, заготовляти дерево до лісу Іван Вірстюк і Володимир Сем’янів. Збирав дошки від мешканців міста вже покійний Іван Пташник, дарунком від Зіновія Бучелюка є освітлення в церкві. А як самовіддано працював Антон Паславський (дід футболіста Олега Паславського)!
Громада Богородчан зібрала 2000 карбованців (це приблизна сума в доларах), кошторис складав Михайло Сем’янів. Гроші і матеріали надавали майже всі організації району, особливо ЛВУМГ (компресорна) та підземне сховище газу (В. Слободян та Л. Мисліборський), райагробуд (Б. Данилків), райвиконком (голова П. Перепічка, його заступник В. Брус).
Нарешті, навесні 1989 року влада дозволила святити паски на цвинтарі. Обряд освячення провів священник із Підгір’я о. Петро Дирів.
Та місцева влада (райком партії – Й. Комісарук) продовжувала вставляти палиці в колеса. Але восени громада отримала дозвіл увійти в храм. Це було на свято Івана Богослова (9 жовтня 1989 року).
Однак церква й надалі була зачинена. І лише восени 1990 року голова райвиконкому Петро Перепічка взяв ключ від церковних дверей і власноруч відімкнув церкву. З того часу починається історія відродженої церкви.
Першими парохами храму св. Івана Богослова були В. Шувар та Л. Гаєвський. Втім, вони виявились не на рівні вимог часу і приписів УГКЦ. Щоб примирити церковні громади у спорах за Богослужіння в названім храмі Божому, Шувару віддали у тимчасове користування костел о.-домініканців. Як виявилось, цілком даремно, бо його громада пристала до УПЦ московського патріархату.
То був 1990 рік. В обласній раді більшість складали рухівці. До речі, перші осередки НРУ були створені на Богородчанщині в січні-лютому. До богородчанського осередку входили: Дмитро Мартинець, Орест Лоп’янецький, Мирон Бардзій, Йосип Гаврилко, Василь Бабій (решту прізвищ не пригадую).
До районної ради увійшло 11 депутатів-рухівців. Головою обрали Петра Перепічку. Постійно нас, рухівців, підтримувала греко-католицька церква і її вірні.
Це була наша база і основа, з якою ми працювали. Так, було загострення між греко-католиками і православними, з вірними автокефальної церкви. Нікуди не поділася КГБ (навмисно використовую московську транскрипцію), яка під’юджувала людей на провокації.
Свою роль відіграла газета «Нова Зоря» та однойменне видавництво. На патріотичних позиціях була й районна газета «Слово народу». Залишалося ще депресивне «Нове життя», але вже недовго. Більшість церков у районі перейшли в УГКЦ: вони творили те національне тло, на якому з потугами повставала незалежна Україна. Та Україна, яку нині відстоюють ЗСУ, волонтери, українська церква.
Василь БАБІЙ,
краєзнавець.
