До Різдва Христового залишається зовсім небагато часу. Місто вже живе у режимі очікування: вітрини крамниць змагаються у кількості гірлянд, заклади вивішують різдвяні декорації, а люди ніби мимохіть починають підлаштовуватися під цей ритм — сповільнюються, озираються, планують. Різдво Христове, безсумнівно, одне з найважливіших свят у році. Але є ще одна дата. Один вечір. Вечір, який для мене має особливе значення — але радше в родинному сенсі. Святий вечір.
Час до Святвечора — це унікальний період. Різдвяний піст часто сприймають лише як систему обмежень, але насправді він працює інакше. Він поступово сповільнює, повертає думки до головного. Це час внутрішньої підготовки, коли важливо не лише прикрасити простір довкола, а й навести лад у собі. У цей період особливо гостро відчувається пам’ять про людей, про звички, про ті прості, повторювані речі, які з року в рік формують відчуття дому.
У моїй родині Святвечір майже не змінюється за весь час, скільки я себе пам’ятаю. І, мабуть, саме тому кожного разу цього вечора я відчуваю себе маленькою дівчинкою. Подібне відчуття з’являється і під час інших свят — у них теж є свої усталені ритми. Але саме Святвечір вирізняється своєю атмосферою. Тут навіть меню залишається незмінним, попри те, що є безліч можливостей його вдосконалити, осучаснити чи переосмислити. Світ давно пропонує нові формати й варіації, але в цей вечір ми обираємо не змінювати. І це тільки тому, що ця незмінність є формою пам’яті. Вона працює через молитву, знайомі страви і порядок дій, які повторюються з року в рік. Саме в цьому повторенні з’являється відчуття безперервності — ніби попри всі зміни світ усе ще тримається на чомусь надійному.
Водночас не існує двох однакових Святвечорів. У кожної родини свої звички, свої акценти, свої маленькі традиції. Щоразу, коли я слухаю знайомих із різних куточків — чи то з далеких регіонів, чи навіть із різних частин мого Прикарпаття, — відчуваю щире захоплення. Вони розповідають про свою кутю, свій стіл, свої родинні традиції, свої колядки. І кожна з цих історій інша. Але всі вони справжні. Укорінені в місце, у пам’ять, у досвід конкретної родини. А якщо подивитися ширше, то різними вони є не лише в домах, а й у регіонах України. Полісся, Галичина, Поділля, Буковина, Слобожанщина — кожна земля має власні традиції цього вечора. Саме тоді відчуваю, що ми, українці, ніколи не були одноманітними. Ми складаємося з багатьох голосів, традицій, звичаїв. Немов великий пазл, де кожен елемент має свою форму, але разом вони створюють цілісну, живу картину.
І щоразу в такі моменти я думаю про майбутнє. Про те, як сильно мені хочеться, аби моя дитина колись відчула Різдво Христове так, як проживала його я. Щоб Різдво для неї не звелося до гарної картинки з фільмів чи серіалів, знятих за універсальними сценаріями для всього світу. Щоб воно не стало черговим трендом або зручним маркетинговим продуктом.
Мені хочеться, щоб вона знала те Різдво, яке знали мої батьки. Яке проживали мої бабусі й дідусі. Яке передавалося від покоління до покоління задовго до нас — через колядки і культурні жести. Щоб ці звичаї були для неї не реконструкцією чи стилізацією, а живою частиною власної ідентичності. І щоб не лише моя дитина, а й ті, хто прийдуть після неї, мали цей внутрішній досвід — відчуття дому й тяглості.
Бо саме це формує нас іншими. Не уніфікованими, не зведеними до одного шаблону, не однаковими для всього світу. А собою. Звісно, війна внесла свої жорсткі корективи в наше життя і в наші свята. І, можливо, вони вже ніколи не відчуватимуться так, як колись. Бо завжди десь на периферії буде біль за тими, хто не сяде за святковий стіл, хто не зустріне Святвечір із рідними. Це реальність, з якою доводиться жити.
Але навіть у цій реальності мені хочеться вірити, що маленька частинка тієї внутрішньої невинності, того тихого різдвяного світла, залишиться. Що вона не зникне остаточно. Що її понесуть у собі люди, які прийдуть після нас. І, можливо, саме вона допоможе зберегти те, що справді варте збереження.
І, мабуть, саме тому серед усіх цих родинних історій, повторюваних звичаїв і знайомих мелодій колядок так природно з’являється думка про Того, Хто є центром всього. Можливо, не просто так. Адже в той час, коли у Вифлеємі Пресвята Родина чекала появи на світ новонародженого Ісуса, зараз кожна наша родина збирається разом у своєму маленькому святковому світі, щоб єднатися у спільному відчутті очікування і любові, яке об’єднує покоління, наче невидима нитка веде нас до того самого джерела світла. До новонародженого Спасителя, Який нагадує про силу життя, що живе у вразливості. Про народження, яке відбулося без пишності й показності, але змінило хід історії. У тиші Святвечора ця історія звучить особливо точно: як запрошення берегти світло, не розгубити людяність і передати далі те, що не вимірюється ні часом, ні тенденціями. Саме тому цей вечір має сенс — не лише як традиція, а як любов і жива пам’ять, що продовжується в нас.
Марія ІВАНЦІВ
