Через кілька днів будемо відзначати одне з найвеличніших християнських свят — Воскресіння Христове. У час війни цей день має ще більше значення. Він додає віри та впевненості у перемогу добра над злом, Світла над темрявою, бо Христос переміг смерть та врятував усе людство. І ми ще більше віримо, що й наша Перемога — близько.
У Страсний тиждень хочемо згадати часи підпілля нашої Церкви, нечасті Богослужіння, в тому числі й великодні. Непрості роки, коли за нині такий звичний похід до храму, відкрите визнання своєї віри, молитви чи бодай носіння хрестика можна було позбутися роботи, отримати штраф, мати проблеми з каральними радянськими органами влади, або й опинитися у в’язниці. Попри все, люди трималися своєї віри, передавали її дітям та онукам, ризикуючи волею і роботою, приймали у власних помешканнях священників катакомбної УГКЦ.
Про підпільні Літургії у батьківській хаті та святкування Великодня читачам часопису «Нова Зоря» розповідає о. Михайло Сушко, митрофорний протоієрей, парох храму святого Йосифа Обручника (Східний протопресвітеріат м. Івано-Франківська).
«До хати моїх батьків, які проживали у селі Скородинці, що на Тернопільщині, кілька раз на рік приходили греко-католицькі священники та служили Літургії, — пригадує отець Михайло. —Мені тоді було років 13-14. Так наприкінці 1970-их у нас бував отець Павло Дідич, який мешкав у Чорткові».
Дещо раніше, коли хлопцеві було 9 років, він завдяки матері Стефанії пішов до першої Сповіді та Причастя. Напередодні мати вчила сина «Вірую», 10 заповідей Божих, 6 правд віри та 50-ий псалом. За словами отця Михайла, його ненька часто ходила на підпільні Богослужіння у Зарваницю та їздила до міста Борщів у римо-католицький костел.
«У нас в селі, як і всюди в Україні, діяла московська православна церква, хоча саме приміщення храму збудоване греко-католиками і освячене Владикою Григорієм Хомишиним у 1914 році, – розповідає отець Сушко. – Моя мама хоча трохи і ходила до церкви в селі, але воліла дотримуватися віри своїх батьків».
У Зарваниці хтось зі священників познайомив жінку із вже згаданим отцем Павлом Дідичем. До речі, саме цей священник благословляв юного Михайла перед службою в армії. Молитви, благословення та щира віра допомогли молодому солдату. Хоча він опинився в росії, служити довелося в Калінінграді. Там було багато вихідців з прибалтійських республік та Білорусії. Служив Михайло Сушко в танкових військах. Але через три місяці його відправили набирати дивізійну газету.
…«Підготовка до Великодня починалася за тиждень, з буденних домашніх справ. Батько та ми, діти, прибирали в хаті й на подвір’ї, нарізали січку для худоби, мама прала та застеляла святкові скатертини і покривала,– розповідає отець Сушко. – У Страсний тиждень, десь від четверга до суботи, удома готували святкові традиційні страви: холодець, голубці, випікали паски та пляцки, у цибулинні виварювали яйця, аби вони мали яскравий насичений цегловий колір, це були наші крашанки; батько коптив ковбасу та м’ясо».
Попри дефіцит, що панував у магазинах у 1980-ті, в селах з продуктами було легше. Люди тримали худобу, свиней, домашню птицю, отож мали м’ясо, молочні продукти, яйця, з городу — овочі. «Ми не смакували чимось вишуканим, як от тепер, але та їжа — це смак дитинства, смак добра і тепла, відчуття дому і безпеки», – каже душпастир.
Священник до хати приходив у суботу, відправляв Літургію та святив паски. «Богослужіння відбувалися завжди увечері, приблизно 22.00-23.00. До хати сходилися надійні люди, майже усі з нашого села, які довіряли одні одним та знали, що ніхто не видасть радянським органам, – продовжує отець Михайло. – Про те, що буде священник, таємно передавали одні одним. Випадкових людей у хаті не було. На великодній Літургії було не більше 15 осіб. Щоби не привертати зайвої уваги надто цікавих і ненадійних односельців, люди несли святити паску та інші продукти у непримітних сумках або целофанових торбинках «кульочках». Поверталися додому поодинці, вночі, городами і малими стежками,
У час Богослужіння вікна хати завішували щільною тканиною. Священник переодягався у ризи, які привозив з собою, та йшов до престолу. За словами отця Сушка, ним слугував стіл у найбільшій кімнаті. Його застеляли обрусом (святковою білою або вишитою скатертиною – авт.), ставили свічки, хрест. Усе, що потрібно для Літургії: антимінс, ілітон, покровці, рушнички, чашу, копіє, ложечки для Причастя священник приносив з собою у непримітній сумці. Співали упівголоса, а більше була читана Літургія, знову ж таки з міркувань безпеки. На Великдень у неділю священників не було, Святу Літургію слухали таємно по радіо Ватикан. Вислухавши Службу Божу, приступали до святкового обіду, а увечері малий Михайло йшов на гаївки у село. Гаївки, попри заборони, водили біля православної церкви.
«Отче Михайле, у вашій родині були ви та дві сестри. Ви були дітьми й підлітками, які ходили до школи, спілкувалися з однолітками. Як вдавалося зберігати таємницю того, що відбувалося у вас вдома?», – запитую священника.
Він відповідає, що отак змалечку у його родині і в сотнях інших українських родин, де були діти, формувався християнський та національно-патріотичний світогляд. Напередодні нечастих Богослужінь діти знали, що буде «наш священник». Це може багатьох здивувати, але малі віком хлопець і двоє дівчат були не по роках мудрими, розважливими, обережними, вміли тримати язика за зубами, знали, про що і з ким можна говорити. Адже якби хтось дізнався, що у них в хаті є «домашня церква», то їхнім батькам було би непереливки. Загалом священники до помешкання Сушків приходили 2-4 рази в рік. Обов’язково напередодні Різдва, Великодня і ще 1-2 рази в рік. Робили це нечасто, аби не накликати біди на родину, що їх приймала.
«У 1980-их, коли Владика Павло Василик висвятив кілька священників, то до нас приходив отець Іван Сеньків, який нині служить у Місійному Згромадженні Святого Апостола Андрея Первозванного і, тоді отець, а нині єпископ Стрийської єпархії, Владика Тарас Сеньків», – каже священник і додає, що вже коли він навчався на юриста у росії, то, приїжджаючи додому, прямував до міста Бучач. Там проживали тоді вже поважного віку сестри Служебниці Непорочної Діви Марії. Отець Михайло згадує, що в їхньому помешканні бував Владика Павло Василик та священники, зокрема нині наш Митрополит Володимир Війтишин і, на жаль, покійні Владика Микола Сімкайло та його брат, отець Григорій Сімкайло.
«Також я їздив, як колись моя мама, у Зарваницю, йшов два кілометри з сестрою, двоюрідним братом і багатьма людьми лісовою стежкою. І раптом побачив світло від сотень свічок, почув спів, побачив Владику Павла Василика та багатьох священників, які сиділи під деревами і сповідали людей».
Отець Михайло каже, що це неймовірне враження, що дало велике духовне піднесення. Таке на все життя запам’ятається. І щороку, напередодні Великодня, священник постійно згадує підпільні Богослужіння в рідній хаті, в Бучачі та Зарваниці, дякує Богові за те, що можемо вільно молитися у наших церквах. Також отець Михайло просить Господа за нашу Перемогу, за те, аби всі наші захисники повернулися додому живими і неушкодженими, а в Україні запанував довготривалий мир.
Сабіна РУЖИЦЬКА
