Травень у християнській традиції — це особливий час. Час, коли Церква з ніжністю і довірою звертається до Пресвятої Богородиці. Коли травневий цвіт, молитовні маївки і тиша серця складаються у просте, але надзвичайно глибоке слово — Мати.
І вже п’ятий рік поспіль цей місяць звучить для нас інакше — з особливою тривогою, але водночас і з тихим заспокоєнням. В умовах війни постать Богородиці промовляє до українського серця ще глибше й проникливіше. Вона не є далекою чи недосяжною — вона поруч. Вона та, яка пройшла шлях болю, втрат і незрозумілих випробувань, але не втратила найважливішого — віри. Євангеліє дає нам ключ до розуміння її сили: «Щаслива та, що повірила, бо здійсниться сказане їй від Господа» (Лк. 1, 45).
Саме віра стала джерелом її щастя. Не відсутність труднощів, не гарантії безпеки, а довіра. І тут постає питання до кожного з нас: що означає вірити сьогодні?
Бо віра — це не лише визнання про існування Бога. Адже навіть прості чи складні наукові спостереження за гармонією всесвіту і складністю та водночас геніальністю людського організму можуть підказати людині, що за всім цим є незаперечний слід Розумного Архітектора, Творця всього. Але християнська віра – це ще щось інше, вона починається там, де людина дозволяє Богові діяти у своєму житті, особливо в найважчі моменти.
Чи є моя віра такою, як у Марії? Чи витримує вона випробування болем, розчаруванням, несправедливістю? Сам Христос говорить: «Хто в мене вірує, той так само діла робитиме, що їх я роблю» (Ів. 14, 12). Це означає, що віра не є абстрактним почуттям. Вона завжди виливається у дію. І найглибше чудо, до якого покликана людина, — це не надприродна сила, а здатність жертвувати собою заради іншого. І саме тут починається боротьба. Бо коли людина стає на шлях жертовності, одразу з’являються сумніви: навіщо жертвувати собою заради інших, чи варто взагалі довіряти людям, або де є Бог саме тоді, коли я страждаю?
Ці голоси розбивають єдність — з Богом і між людьми. Так було ще від початку, коли гріх увійшов у світ і став перешкодою для Божої благодаті. Але повірити Богові — означає зрозуміти, що Христос уже переміг зло. І кожен, хто вірить у Нього, покликаний продовжувати цю боротьбу, досягаючи перемоги. Ми часто хочемо, щоб Бог зробив усе замість нас. Але тоді зникає найцінніше — людська свобода. Бог не забирає нашу участь, а, навпаки, підсилює її. Він діє разом із тими, хто не втікає від відповідальності. І саме тут народжується ще один ключ — єдність. Єдність — це не просто гарне слово. Це простір сили. Це стан, у якому люди з’єднані між собою в Бозі, у любові та взаємній довірі. Це те, що найбільше руйнує зло — і те, чого воно найбільше боїться. Тому справжня віра завжди веде до єдності. Вона робить людину сильною. А сильні — це не ті, хто не падає. Це ті, хто встає. Це ті, хто не перекладає свій хрест на інших. Це ті, хто не торгує правдою, не шукає вигоди в чужому болю і не прикриває зло красивими словами. Сильні – це ті, що попри увесь страх і небезпеку з усіх сил намагаються стати на сторону добра, коли здається, що увесь світ на стороні зла…
Сильні у вірі — це ті, хто вже пройшов через темряву і навчився перетворювати рани на мудрість. Такі люди не втрачають ніжності серця, навіть коли життя для них було надто жорстоким. Вони не зраджують любов, бо знають її ціну.
Саме такою є сила Марії. Вона сказала своє «так» Богові без гарантій і без контролю. І це «так» змінило історію людства.
Сьогодні цей вибір стоїть перед кожним особисто і перед всією Україною. Наша боротьба — це не лише про території чи політичні союзи. Це боротьба за гідність, за свободу, за право жити у правді. Це вибір між двома логіками: страху і насильства — або довіри і любові. І ця боротьба продовжується не лише на полі бою, але і в кожному серці, яке повинно сказати ні злу, ні корупції, ні обману, ні власному пануванню ціною іншого…
Цікаво, що Європа, до якої так сильно прагне увійти Україна, у своїй глибині сформована саме цими християнськими євангельськими цінностями, але які вона сьогодні не раз ризикує втратити. І символічно, що навіть її культурні образи перегукуються з біблійним образом Жінки, увінчаної зорями. Але справжній вибір відбувається не на рівні символів. Він відбувається в серці.
Щодня. У вірності. У жертві. У здатності не зневіритися. І тому травень для нас — це не лише місяць молитов до Богородиці. Це місяць рішення.
Рішення, щоб за Її материнським прикладом бути сильними у вірі. Рішення не втратити єдності. Рішення йти до перемоги не лише зовнішньої, але й внутрішньої. Бо справжня перемога починається саме там — у серці людини. І, можливо, найглибша молитва цього часу звучить просто:
Маріє, навчи нас сказати наше «так» Богові, ближньому і добру — навіть тоді, коли це коштує нам всього…
о. Іван СТЕФУРАК,
головний редактор
