«Хто мій ближній?» (Лк. 10, 29) — це запитання один законовчитель поставив Ісусові Христові майже дві тисячі років тому. У відповідь Господь розповів притчу про милосердного самарянина. Побитий чоловік лежав край дороги. Повз нього пройшли священник і левіт — люди, від яких очікували співчуття. Вони побачили, але не зупинилися. Натомість допоміг той, кого юдеї вважали чужинцем. Самарянин не запитував, ким є поранений і чи заслуговує він на допомогу. Він просто побачив людський біль і не пройшов повз. На завершення Христос промовив слова, які не втратили своєї сили й сьогодні: «Іди і ти чини так само» (Лк. 10, 37). Ця притча сьогодні звучить особливо актуально для України.
Поштовхом до цих роздумів став допис дружини полеглого українського Захисника. Вона описала, як одна із знайомих їй матерів полеглого Героя зазнала приниження від водія громадського транспорту. Для когось це може здатися звичайною побутовою сваркою. Але насправді це набагато більше. Це дзеркало нашого суспільства, у якому дедалі чіткіше видно глибокі рани, залишені війною.
Ми поступово починаємо жити у різних реальностях.
Є люди, для яких війна не має пауз і не закінчується після вечірніх новин чи сигналу відбою повітряної тривоги. Це матері, які поховали своїх синів. Дружини, які втратили чоловіків. Діти, які вже ніколи не почують голосу свого батька. Для них війна не вимірюється лише подіями на фронті. Вона присутня у кожному ранку, коли потрібно знову вчитися жити без найдорожчої людини, у кожному спогаді, у кожному дні, який назавжди змінився після втрати.
Є ті, кого війна торкнулася інакше. Вони також живуть у постійному стресі, переживають тривоги, економічні труднощі, невизначеність майбутнього. Їхній біль теж реальний, але він іншої природи.
І, на жаль, є люди, яких війна майже нічого не навчила. Вони були байдужими й злими до неї, а тепер війна все це лише оголила, їхні риси стали лише помітнішими. Вони, цитуючи згаданий допис, здатні сказати матері полеглого Героя: «Задовбали зі своїми посвідченнями», або дружині загиблого: «Скільки вас уже розвелося». Ці слова не просто болючі й образливі. Вони принижують людську гідність і знецінюють жертву тих, хто віддав життя за Україну.
Психологи пояснюють, що наше суспільство переживає явище колективної травми. Постійний стрес, втрати, тривоги, економічні труднощі виснажують людей. Хтось стає замкнутим, хтось — дратівливим. Але втома не може бути виправданням жорстокості. Бо між виснаженням і безсердечністю існує велика різниця.
Нещодавно Президент України Володимир Зеленський в інтерв’ю американському телеканалу Fox News заявив, що втрати української армії від початку повномасштабної війни з росією становлять близько 50 тисяч загиблими й 400 тисяч пораненими, а також величезна кількість зниклих безвісти. За кожною такою цифрою стоїть не одна людина, а ціла родина, яка вчиться жити після втрати. Це означає, що поруч із нами живуть сотні тисяч людей, чий біль ніколи повністю не мине.
Саме тому таких ситуацій, як описала дружиною полеглого Героя, на жаль, може ставати більше. Не тому, що українці стали гіршими. А тому, що дедалі частіше зустрічатимуться люди з різним досвідом війни. І від нашої зрілості залежить, чи ці зустрічі будуть взаємною підтримкою, чи новими ранами.
Справжня повага до полеглих починається не біля меморіалів. Вона починається у маршрутці. У лікарні. У державній установі. У магазині. У черзі. Там, де ми можемо або зберегти людську гідність іншої людини, або остаточно її зранити.
Христос не випадково завершив притчу словами: «Іди і ти чини так само». Він не сказав: «Співчувай лише тим, кого знаєш». Він не сказав: «Допомагай лише тоді, коли це зручно». Він закликав зробити милосердя способом життя.
Сьогодні кожен із нас може стати або тим, хто проходить повз, або тим самарянином, який зупинився. Іноді для цього не потрібно великих подвигів. Достатньо не промовчати, коли принижують людину. Достатньо сказати добре слово. Достатньо проявити терпіння. Достатньо пам’ятати, що людина поруч може нести хрест, про який ми нічого не знаємо.
Святий апостол Павло писав у посланні до Галатів: «Носіть тягарі один одного, і так виконаєте закон Христовий» (Гал. 6, 2).
Можливо, саме ці слова сьогодні мають стати моральною програмою для українського суспільства. Ми неодмінно відбудуємо наші міста. Відновимо дороги. Зведемо нові будинки. Але найважче буде відновити людські серця. Бо справжня перемога настане тоді, коли ми не лише здолаємо ворога, а й не дозволимо війні відібрати у нас здатність співчувати. Саме так народжується суспільство, за яке віддали своє життя наші Захисники і Захисниці. Саме так добро перемагає зло — не лише на полі бою, а й у людському серці.
о. Іван СТЕФУРАК,
головний редактор
