Між сотнями новин про коронавірус, карантин і подорожчанням комуналки, ми занурились в таку собі сіру бульбашку, за стінами якої не помічаємо того, що коїться навколо нас. І повірте, не все так погано. Ми пережили вибори, сподіваючись, що новообрана влада на місцях буде діяти в інтересах місцевих громад. Швидко промайнула осінь, ось уже не тільки у Ватикані, але і в Івано-Франківську почали готуватись до Різдва.
Ще однією приємною новиною для мене стала подія, яка відбулась аж у Італії, однак має неабияке відношення до нас, українців. Нещодавно, 24 жовтня, після багатьох років очікування, Святіший Отець Франциск призначив українського єпископа Апостольським екзархом для українців-католиків візантійського обряду, які проживають в Італії. Ним став Преосвященний Владика Діонісій Ляхович, ЧСВВ, дотеперішній Делегат цієї церковної структури, перенісши його з титулярного осідку Еґнації.
Що нас єднає з Італією? Це сотні тисяч жінок, десятки тисяч сімей, які поїхали туди «всього на декілька років» і залишились назавжди, почавши творити свою маленьку Україну саме при церковних громадах УГКЦ, які численно діють на території Італії. Зазвичай наші жінки, які виїжджають до Італії на роботу, одразу ж у неділю йдуть до церкви, адже там знаходять не тільки духовну підтримку, але й практичні поради щодо того, як дати собі раду за кордоном, де можна безкоштовно вивчати мову, як зекономити на проїзді чи харчуванні. А нерідко саме тут допоможуть із житлом та роботою. Насправді українська діаспора в Італії дуже активно розвивається власне біля церковних громад, де наші українці намагаються святкувати всі національні свята, дотримуватись всіх українських традицій, освячувати паску на Великдень та колядувати на Різдво навіть у Ватикані!
Я мала можливість добре бути знайомою з Владикою Діонісієм, працюючи в часописі «До Світла» для українських емігрантів в Італії. Тому хоч сьогодні беру інтерв’ю у Владики через новітні методи зв’язку, однак добре собі уявляю, як би це було наживо… Владика запрошує мене до свого кабінету, вікна якого виходять на старовинну римську площу Мадонна деі Монті, а з тераси його помешкання можна побачити і Колізей! Приймальна Владики дуже проста, тут є все, необхідне для роботи: великий стіл, за яким він приймає гостей, стіл з комп’ютером, за яким Владика працює ледь не весь день. Це помітно по кількості документів, папок та книг на столі. А ще їх, книг, багато у шафах, які знаходяться в кабінеті. І все. Немає тут ні шкіряних диванів, ні дорогого ремонту, ні витончених шпалер. Це робоча кімната Владики Діонісія, який живе, працює, повністю дотримуючись слів Христа: «Я між вами як той, що служить».
– Дорогий Владико, знаю, як довго, цеглинка за цеглинкою, наше духовенство на чолі з Вами вибудовувало церковну структуру в Італії. І ось Ви досягли мети: нарешті в 2019 році нам надано екзархат, а нещодавно Вас призначено Апостольським екзархом. Яке практичне значення для нашої Церкви в Італії має це призначення? Що мало б змінитись?
– Справді, Папа Франциск 11 липня 2019 року створив Екзархат для українців католиків візантійського обряду, які проживають в Італії. У зв’язку з тим, що я не мав італійського громадянства, адміністратором новоствореного Екзархату Папа Римський іменував кардинала Анджела де Донатіса, генерального вікарія Його Святості для Римської дієцезії, а мене – його делегатом зі всіма правами. Однак на практиці ця делегатура не дала жодних юридичних прав, бо треба було вписати Екзархат в державні реєстри, а цей процес тривав ще повний рік. У цьому часі практично продовжував дію Апостольського Візитатора. 24 жовтня цього року Вселенський Архієрей іменував мене Апостольським Екзархом, але досі не готові документи, щоб бути інтронізованим як Екзарх і повноцінно діяти. Варто знати, що в Італії своєрідна специфіка у зв’язку з Латеранськими пактами між Святим Престолом та Італійською державою, укладені 11 лютого 1929 р., які постійно осучаснюються та ускладнюються.
Створення Екзархату і номінація Екзарха стало дуже цікавим явищем, бо згідно з 5-им Латеранським Собором, канон 5-ий, з 1215 року, чітко зазначено, що в Римі не може бути двох правлячих єпископів, крім Папи. Отже факт створення Екзархату ще вимагає осмислення під оглядом практичним, душпастирським, еклезіологічним та богословським. І це праця каноністів та богословів на майбутнє.
Отже створений у Римі прецедент, і час покаже, як практично Екзархат буде розвиватися. Під адміністративним кутом зору іде повільний процес створення Екзархальної структури. Екзархат юридично поки що не має жодного священника, хоча 64 священники працюють в Італії, проте вони ще належать до різних УГКЦ Митрополій, Єпархій і Екзархатів, що в Україні, та трьох священників, які не належать до УГКЦ. Крім цього, Екзархат не має жодної власності, навіть цей храм, що на площі Мадонна деі Монті, я орендую в Асоціації св. Софії. Немає жодного храму у власній посілості. Навіть ці три українські храми, що в Римі (катедральний храм, храм отців Василіан і патріарша прокатедра св. Софія) не є власністю Екзархату. Всі інші храмі в Італії, в яких збираються наші громади, є власністю різних латинських дієцезій, а деякі з них – власністю італійської держави. Про кожну з них треба домовлятися з місцевими єпископами про їхній майбутній стан.
– Переконана, що у Вас є багато планів та мрії щодо розвитку нашої Церкви в Італії. Звичайно, не все вдасться реалізувати, не все буде й можливо. Але уявімо, що Вам надається «супербонус» – реалізувати одну з Ваших мрій. Що би Ви зробили в першу чергу?
– В книзі пророка Йоїла і Діяннях Апостолів сказано, що Дух Святий діє так: «Ваші сини й ваші дочки будуть пророкувати, і ваші юнаки будуть бачити видіння, і старшим будуть сни снитись» (Йоіл 3, 1; Ді 2, 17). Чомусь останнім часом мені сняться сни про минуле, інколи – жахи, а мрійних снів зовсім не маю. Здається, всі психологічні полиці закладені, не залишається місця на мрії! І та вся праця в адміністративному вимірі займе доволі часу, а мені через неповних 10 місяців доведеться просити в Святішого Отця емеритуру. Для мене був би неабиякий «супербонус», щоб «осталий час життя в мирі й покаянні скінчити».
Отож в адміністративному плані не маю простору на мрії, а треба виконувати те, що необхідно робити зараз. Для цього треба великого зусилля й часу, а поки що нас лише три особи.
В душпастирському плані продовжується та сама праця, коли я був Апостольським візитатором і адміністратором, і надалі праця є моїм первинним пріоритетом. Великий акцент ставлю на духовній підтримці наших людей, на євангелізації, катехизації, а зараз появляються соціальні виклики, бо в русі так званий «синдром Італії» і пандемія коронавірусу.
Нам відомо, що 20 років тому саме українські жінки були засновницями наших спільнот в Італії, як ті «тихі будівничі» нашої Церкви на італійському півострові. Всі гроші віддавали дітям, а самі залишались ні з чим. Коли повертаються в Україну, інколи не знаходять місця для себе, стають чужими між своїми. Ці, вже літні жінки, до краю виснажені, інколи від цілодобової праці, здебільшого над хворими на Паркінсона та Альцгеймера, інколи без жодних відпусток, як своєрідна безсонна тюрма, серед понижень, працюючи в тому ритмі вже 10 або 20 років… А трагедія і просто розпука починається тоді, коли з причини віку і здоров’я втрачають працю і не можуть знайти іншої. Ці жінки-доглядальниці страждають на депресію, шизофренію, одержимість, безсоння, панічні атаки, плач, і таким чином стають потенційними кандидатками на тиху трагедію. В цьому соціальному вимірі нам потрібно такого «супербонусу», щоб зарадити цій пекучій соціальній потребі.
– Кажуть, що тільки той, хто нічого не робить, не помиляється. Ви ж постійно перебуваєте в інтелектуальній праці. Чи є якісь рішення або дії, про які Ви шкодуєте. А чим насправді пишаєтесь?
– Справді так, краще помилятися, ніж нічого не робити. А також є таке прислів’я, коли «собаки гавкають, то значить фіра їде». Зараз моя діяльність не так в інтелектуальному світі, як у духовно душпастирській ділянці. Стараюся залишати на письмі проповіді, доповіді, веду щоденник. Завжди старався робити якнайкраще те, що було можливо, навіть інколи «перескакувати через себе самого», тому не маю за чим шкодувати, а також нічим не пишаюся, бо нічого надзвичайного не зробив. У важливих рішеннях завжди просив світла Духа Святого, і Утішитель завжди мене вислуховував, хоча могло бути й так, що мої рішення не всім подобалися. А в інтелектуальній ділянці, якщо Господь дасть мені той «осталий час життя в мирі й покаянні скінчити», то буду старатися перевидати мій підручник «Вступ до метафізики», але це вже від Божого «супербонусу».
– Колись українська діаспора повністю була відмежована «залізною завісою» від рідних у радянській Україні. Тому на поселеннях вони максимально намагались зберегти свою національну ідентичність. Якою може бути або повинна стати, з Вашої точки зору, місія сучасної діаспори в Італії в ХХІ ст.?
– Вам відомо, що я належу до української діаспори в Бразилії, яка масова виїжджала за океан, починаючи від останнього десятиліття 19-го століття. Мої діди вже народились у Бразилії, а вже є п’яте й шосте покоління, які досі свідомі своєї української ідентичності. Зараз маємо близько семи тисяч підлітків, які беруть участь у катехизації та належать до різних церковних і національних організацій. Церква в Бразилії досі молода, розвивається, хоча більшість молоді вже не говорить українською мовою. До нас долучаються бразилійці, і деякі наші з часом стали темношкірими. Коли впали берлінські мури і Україна проголосила незалежність, отці Василіяни відразу вислали двох священників на допомогу Україні, те саме зробили й сестри Служебниці та сестри Катехитки Святої Анни. Це останнє монаше Згромадження вже засноване в Бразилії. Отже, це яскраве свідчення того, що можливо зберегти національну ідентичність у діаспорі.
Можливо її зберегти також і в Італії в ХХІ столітті. Зараз у школах Італії навчається понад 21 тисяча дітей – громадян України. Проте Церква не повністю змогла взяти їх під свою опіку. Отож Церква сама всього не зможе зробити. Вона потребує співпраці самих українців, які вирішили створити діаспору в Італії. Не треба пропадати в морі італійської багатої культури, а зберегти свою, щоб нею ще більше збагатити Італію. Це й може стати «супербонусом» для України та для самої Італії.
Розмовляла Віра БІЛА.
