Священнича родина з Одещини виховує семеро дітей – четверо своїх і трьох прийомних…

0
19

Пані Орися Кашуба – дружина о. Юрія Кашуби, який служить в Одеському екзархаті, разом із чоловіком виховують семеро дітей. Що передувало рішенню усиновити чужих дітей? Як відбувається виховання в такій родині? Про це у нашому інтерв’ю.

  • Пані Орисю! Де Ви народилися та навчалися? Як познайомилися зі своїм майбутнім чоловіком? Як потрапили на південні терени України?
  • Уся Україна – це моя батьківщина, бо народилася я на Херсонщині, потім мешкала на Івано-Франківщині, навчалася у Львові, якийсь час жила у Полтаві, а зараз проживаю в смт. Іванівка на Одещині. Мої дитячі роки проходили в селі з бабусею, яка мене виховувала в християнському дусі, постійно водила до церкви на «маївки», молебні. На той час УГКЦ ще була закрита, проте в нас вона діяла підпільно. На парафії були також сестри-монахині, які збирали дітей і проводили для них катехизацію. Це церковне виховання настільки вплинуло на моє життя, що мені хотілося б передати його і своїм дітям.

З моїм майбутнім чоловіком також зустрілась у храмі. Спершу ми були друзями, але в тяжкі хвилини він завжди був мені підтримкою. Наші стосунки були побудовані на дружбі, а згодом ми одружилися і переїхали на Одещину.

  • Як Ви прийшли до рішення мати таку велику сім’ю? Це було Вашою спільною мрією ще до одруження, чи таке бажання визріло вже під час подружнього життя?
  • Мені здається, що бути матір’ю – це щось більше, ніж народжувати дітей. Коли я проходила практику в медичному училищі, то доглядала за однією дівчинкою. В цієї дитини була важка операція на кишечнику. Через тиждень вона назвала мене мамою.

Коли я працювала медсестрою у школі сусіднього села тут, на Одещині, мене вразив її побут. Діти з бідних сімей часто були голодні. Пригадую, як ми приносили хліб і варення, яке вірні жертвували на парастас, то важко було дивитися, як діти буквально виривали шматочок хліба один в одного…

Одного разу учень цієї школи прийшов до нас додому. Він був покинутий батьками і проживав сам у хаті. Спершу ми його відвідували, але одного дня він просто зник. Проте взимку він прийшов до нас під хату і запитав: «Чи можна з вами жити»? Ми його взяли до себе, однак не встигли вчасно оформити документи на усиновлення, і його забрала інша сім’я. Ми дуже болісно це пережили. Згодом взяли з пологового будинку Олежика, якому тоді було три місяці, а зараз уже 10 років. Пригадую, як пізніше нам зателефонували з дитячого будинку і запропонували двох діточок – і ми погодилися. Віддалися на Божу волю!

Виявляється, що моя бабуся в ранньому віці втратила батьків, як і мій дідусь, прабабуся також швидко осиротіла, мій батько був напівсиротою. Думаю, що все це якось пов’язане між собою. Ми завжди говоримо дітям правду, тому що вони повинні знати свою історію, щоб потім їм не було боляче.

  • Як відбувається виховання дітей у Вашій сім’ї? Чи допомагає Вам отець Юрій?
  • Щодо виховання дітей, то бесіди з ними проводить отець Юрій. Чіткого розподілу обов’язків у нас немає. Якщо мама займається з дітьми математикою, то тато – англійською. Щодо кухні, то, звичайно, мій основний обов’язок – готувати їжу. Коли мене немає вдома, то отець готує сам. Якщо говорити про прийомних дітей, то ми не знали їх і їхніх особливостей. Порятунком була домашня Церква, усією нашою родиною ми брали участь у сімейних реколекціях. Також нам часто траплялися волонтери або психологи, які надавали допомогу й підтримку.

З усиновленими дітьми мусимо бути постійно в тонусі, не можна розслабитися. Я пізнала себе такою, якою я є. Єдиним порятунком була Богородиця. Я молилася: «Навчи мене любити, бо я ще не маю цього дару. Дай мені любові до прийомних дітей». У такі моменти бачила, якою безмежною є Божа любов і як мало ми вміємо любити. Прийомні діти з нами уже десять років. Ми сприймаємо їх, як своїх, і переживаємо за них, можливо, більше, як за кровних. Ці дітки, в певному сенсі, є травмовані, тому дуже хочеться, щоб у них все склалося якнайкраще, хочеться забезпечити їхнє життя і навчити справлятися зі всіма труднощами, які можуть виникнути.

Дуже важливо починати день з молитви, тому ми стараємося, щоб зранку завжди була спільна молитва. Також ввечері ми всі разом закінчуємо день молитвою. Велику роль також відіграють недільні богослужіння. В усьому цьому є дуже важливо навчати дітей молитися власним прикладом. Також ми хочемо передати своїм дітям любов до Батьківщини та до традицій, а особливо зараз, коли, на жаль, є так багато людей, які не люблять Україну.

  • Скільки років Вашим дітям і як вони ладнають між собою? Чи існує ревність між дітьми?
  • У нас є чотири дівчинки і три хлопчики. Найстаршій Юлі – 17 років, Марійці –15, Миколці – 14, Остапу – 13, Олежику – 10, Соломійці – 8 років і наймолодшій Єві – 3. Микола, Олег та Соломійка вчаться грати на сопілці, Марія – на фортепіано, Остап – на акордеоні, а Юля відвідувала гурток танців.

Знаєте, загалом ревності немає. Можливо, десь-колись були якісь моменти, але вкрай рідко. Буває інколи, що я когось насварю, а вони, як адвокати, захищають. Не знають, що саме сталося, але захищають. На дні народження діти від найменшого до найстаршого говорять побажання одні одним. Вони ретельно готують свої привітання. Зараз ми долаємо певні труднощі, які несе з собою час карантину. Але дякуємо Богові, а також нашим парафіянам, які нас підтримують. Ця підтримка дуже відчутна.

Розмовляв Микола МУДРИК.

Одеський екзархат.

Leave a Reply