У перший день нового 2021 року я відвідала Згромадження св. ап. Андрія в м. Тисмениця, де зустрілась із о. Антонієм (Володимиром) Павчуком. Особисто ми не були знайомі, хоча є односельцями. Від нього довідалась, що вже 27 років він є у Згромадженні. Із 2020 року проживає в монастирі м. Тисмениця, а до того навчався і служив для українців у різних країнах світу. Покликання до нього прийшло у досить пізньому віці, коли працював вчителем французької мови в одному з малих сіл на Покутті, в Гончареві.
Володимир Павчук народився 1966 року в Обертині Тлумацького району. Його мати Чеслава була полячкою, а батько Броніслав – половинчиком (тато – українець, мама – полька). В сім’ї вранці та ввечері усі молились.
Отець Антоній розповідає, що його могло б і не бути в живих. У шестимісячному віці він тяжко захворів, одна з нирок не працювала. В обласному центрі старенький хірург зробив йому операцію, але в Обертин чомусь прийшла інформація, що хлопчик помер. Рідна сестричка Христина дуже плакала, бо повірила, що втратила молодшого братика. Післяопераційний період був ще важчим. Син днями й ночами плакав на руках у матері. У розпачі жінка вийшла з ним на балкон лікарняної палати. Від необдуманого вчинку її врятувала молитва.
Бабуся-дячиха
У той час за свого онука щоденно молилась бабуся Яніна Павчук, яка вже тоді проживала у Польщі. Родом з Обертина, вона щодня була в костелі. І хоча в римо-католицькій церкві немає дяка, п. Яніна виконувала цю роль добровільно, співаючи духовні пісні перед і після Богослужіння. У 1945 році, внаслідок насильної депортації, усім полякам потрібно було покидати рідні домівки і виїжджати до Польщі. Жінка, яка на той час була вдовою, з трьома дітьми не погодилась на переїзд. Під час другого примусового виселення вона також знайшла привід залишитись. І аж коли радянська влада у 1956 році зруйнувала костел, в рідному Обертині її вже більше нічого не тримало. Найстарший син Яніни Павчук Броніслав (батько о. Антонія) якраз повернувся із лав радянської армії. Хлопець відмовився виїжджати. Тому мати поставила йому умову: він може залишитись у батьківській хаті, якщо знайде собі дружину. За тиждень у їхньому будинку оселилась невістка – Чеслава Шиманівська.
Яніна Павчук з двома дітьми виїхала в м. Олава Вроцлавського воєводства. Там зустріла тих обертинців, яких насильно депортували 1945 року. Прожила жінка до 99 років в постійній молитві, щодня відвідуючи костел, прославляючи Господа та Його Матір релігійними піснями. Вже будучи священником, о. Антоній приїжджав у Олаву до своїх рідних, брав участь у Богослужіннях. А бабуся Яніна дякувала Всевишньому, що дочекалась такої радості – бачити онука в священничих ризах.
Три постаті
«Три людини мали вплив на моє священниче покликання. Це – мати, бабуся та класна керівничка. Я пішов до школи не у сім, а у вісім років. Моїй матері всі казали, що після такої хвороби, яку я переніс, я не зможу вчитися.
Яким же було здивування усіх, коли я закінчив школу на відмінно. У нашому класі з 15 учнів п’ятеро були відмінниками і третина поступила на факультет французької мови.
Анна Григорівна Пижук – класна керівничка – була не просто вчителькою французької мови, а другою матір’ю. Наші мами часто не знали про нас того, що знала вона. Такі пагубні речі, як паління чи пропуски уроків у нас не проходили. Тільки за спізнення на урок потрібно було іноземною мовою пояснити, де був і чому спізнився. У десятому класі я вільно читав в оригіналі роман Віктора Гюго «Собор Паризької Богоматері».
Родом із Донеччини, Анна Григорівна прищепила обертинським дітям любов до знань, навчала культури поведінки, сама була взірцем, до якого ми тягнулись і наслідували. Тож, коли я почав навчати гончарівських учнів французької мови, то думав, що зможу передати їм не лише знання, а й щось більше. Проте саме тоді прийшло розуміння, що щось із моїм життям не так. Робота перестала мене тішити, а одружуватись я не збирався. Прийшов відчай, з яким неможливо було жити.
Біблія
Я перечитав усі книги, які були в домашній бібліотеці на українській, польській та французькій мовах, але відповіді на свої запитання не знайшов. У кутку верхньої полички лежала ще одна книга, яку я ніколи не розгортав. Це була Біблія. Я взяв її в руки, перегорнув одну сторінку, потім другу. Три дні без упину я наповнювався кожним словом. Мама тільки кликала поїсти, я їв і знову йшов читати. Враз усе стало на свої місця. Я пізнав Бога, відчув Його любов до себе. Моя вдячність була такою великою, що сказав родині: «Хочу бути священником!».
Це був час, коли УГКЦ вийшла з підпілля. В Обертині уже діяли греко-католицька церква та римо-католицький костел. Я вирішив стати ксьондзом і служити в костелі. Але одна розмова усе змінила. Отець Василь Павлик (колишній вчитель музики у школі) порадив мені вступати в Івано-Франківську Духовну семінарію. У 1993 році я склав іспити. Ректор Владика Іриней Білик тоді призначив мене, колишнього вчителя зі стажем, 27-річного семінариста старшим над курсом. Я по своїй природі завжди був скромним, ніколи не любив бути у центрі уваги, тому спробував відмовитись від такого обов’язку, на що єпископ відповів: «Якщо не хочеш виконувати доручення, то забирай документи і йди з семінарії!». Я погодився, а вже на третьому курсі викладав французьку мову першокурсникам. Ми тоді не мали свого приміщення, тому жили на квартирах. Потрібно було щодня відвідувати Богослужіння в найближчій до житла церкві. Я контролював їхню присутність, через мене жоден не був звільнений», – посміхається о. Антоній.
Служіння
«Після дияконського свячення, яке відбулося 8 березня 1998 року в с. Закерничне на Рожнятівщині, 13 грудня 1998 року Владика Софрон Мудрий висвятив мене на священника у храмі Серця Христового в Івано-Франківську. Я познайомився з о. Маріушем Михаліком. Він склав статут Згромадження св. ап. Андрія, і я став першим отцем, який у ньому замешкав. Пізніше було навчання в Польщі та в Італії, служіння у Португалії та в Італії. Під час кількох приїздів в Україну служив в Івано-Франківську, в Тисмениці, в церкві та костелі Обертина», – згадує о. Антоній Павчук.
Церква і монастир у Тисмениці
Уже десять років на окраїні Тисмениці, яке люди називають «На толоці», в напрямку, що веде до відпустового місця в с. Погоня, ведеться будівництво храму Фатімської Божої Матері. У триповерховому монастирі, куди я завітала, є каплиця фатімських дітей. На вітражах зображені Франциск та Жасінта, які в 1917 році в португальському селі Фатіма побачили Богородицю. Монастир видно здалеку, бо на фасаді будинку зображений Ісус.
«Дізнавшись про об’явлення Богородиці у Фатімі, я захотів туди поїхати, щоб їх дослідити і стати місіонером Пречистої у проголошенні Її послань. П’ять років мешкав недалеко від цього відпустового місця. І ось тепер церква в Тисмениці, яка будується, – єдина в Україні, яка має назву Фатімської Божої Матері і святих фатімських дітей. Тут ще треба докласти багато праці, але вірю, що з Божою допомогою спільно зі всіма отцями та братами Згромадження зможемо добудувати храм. Будемо вдячні усім жертводавцям (Одержувач «РО МТ Св. Ап. Андрія ІФ АУГКЦ». Банк АТ КБ «Приватбанк» Р/р 26009052528822 МФО 336677 ЄДРПУ 26386250).
Найбільшим результатом своєї праці за цих 27 років є радість бачити плоди. Я проводжу реколекції св. Ігнатія Лойоли для духовенства та мирян, які тривають дев’ять днів у повній тиші. Коли бачу, як люди навертаються і ведуть за собою інших до храму, як змінюють своє життя, тоді розумію, що своє покликання виконав, – радіє о. Антоній Павчук. – Тепер я не шукаю товариства людей, як раніше, а шукаю тиші. В ній знаходжу Бога».
Р.S. Від старших людей знаю, що в Обертині в радянський час руйнували придорожні хрести та каплички. У 1986 році були знесені останні маленькі святині, які нагадували людям про Бога. Тільки єдина каплиця перед хатою Павчуків уціліла. Перед нею за одну ніч виріс високий паркан. Кожну ніч Броніслав та Чеслава Павчуки разом із сусідами чергували біля каплички, щоб її не знесли. Представники влади приїжджали на це місце і їхали ні з чим. Каплиця вціліла. Зараз вона відреставрована, поруч є висока статуя Богородиці, а з джерела вже багато років витікає вода. Студенти перед екзаменами завжди тут молились, хворі з лікарні, що поруч з каплицею, набирали води і вважали, що вона – цілюща. Так є і зараз.
Юлія БОЄЧКО.
