Сьогодні, 25 лютого 2021 р., коли у світ виходить черговий номер нашої газети «Нова Зоря», виповнюється 150 років від дня народження Лесі Українки (Лариси Петрівни Косач-Квітки). Цей величний ювілей однієї з центральних постатей в історії національної культури нашого народу згідно з указом президента Володимира Зеленського сьогодні відзначає вся Україна на державному рівні.
Радянська влада роками знищувала багатогранність образу Тараса Шевченка, Івана Франка, Пантелеймона Куліша, Михайла Драгоманова, Олени Пчілки, Миколи Хвильового, Павла Тичини, Василя Стуса… Список можна ще довго продовжувати, але сьогодні хочеться наголосити чи виділити, що в ньому «почесне» місце посідала якраз і сьогоднішня ювілярка – Леся Українка. І якщо радянська пропаганда прищепила нам до чоловіка (Тараса Шевченка), який помер у молодому віці, в 47 років, старого дідуся в бушлаку, то за шкільними партами навчили нас бачити Лесю Українку як закашляну, хвору, сумну і нещасну жіночку із грабельками в руках – як символ «народної борчині» та воюючої атеїстки… А разом із нею так змальовували і весь український «меншовартісний» народ…
Але чому ж так мало наголосу було на тому, що ця «хвора жінка» самостійно вивчила 11 іноземних мов, перекладала твори Гомера, Гюго, Байрона, Шекспіра? Написала загалом понад 100 власних віршів і 20 драм. Видала три збірки, в яких так багато писала на морально-християнські тематики. Належала до найвишуканіших кіл еліти свого часу…
Ми вже живемо в незалежній Україні 30 років. Але як показало нещодавнє опитування в рамках просвітницько-мистецького проєкту «Леся Українка. 150 імен» – 84% українців асоціюють Лесю Українку з «письменницею, яка боролася з хворобою», ще 58% — із «історичною постаттю, яка зображена на 200-гривневій купюрі». Поза увагою суспільства і поза шкільною програмою залишається більша частина творчості Лесі Українки, збір перших аудіозаписів етнічних співів Полісся та інтелектуально-просвітницька її діяльність. І коли, як не в ювілей, ми отримуємо нову можливість зруйнувати міфи та стереотипи навколо постаті мисткині, а також відкрити більше граней її особистості? У цьому нам допоможе ще одне нове видання, з яким, можливо, не всі ще ознайомилися. Навесні минулого року до 150-річного ювілею Лесі Українки у видавництві «Комора» вийшла книжка з подвійною назвою «Апокриф» / «Чотири розмови про Лесю Українку» за авторством Лесі Українки, Глави і Отця УГКЦ Блаженнішого Святослава Шевчука та видатної української письменниці Оксани Забужко.
Видання має дві частини. До однієї з них увійшли твори Лесі Українки з ранньохристиянськими та євангельськими сюжетами, написані впродовж 1901-1911 років («Одержима», «Що дасть нам силу?», «Лист до А. Кримського. 27 січня 1906», «Руфін і Прісцілла», «На полі крові», «Йоганна, жінка Хусова, «Адвокат Мартіан»). А інша містить чотири невимушені, але дуже глибокі розмови Блаженнішого Святослава Шевчука з письменницею Оксаною Забужко. Про що? Про «антихристиянські» (за версіями радянської і пострадянської критики) твори Лесі Українки. За словами Оксани Забужко, саме Блаженніший Святослав бачився їй ідеальним кандидатом, до якого був сенс звернутися за таким тлумаченням текстів письменниці.
«Це може здатися парадоксальним, але складні й безмежно драматичні стосунки Лесі Українки з християнством, котрі, власне, й становлять ядро її зрілої творчості (вміщені в цій книжці твори на сюжети з євангельської та ранньохристиянської історії представляють тільки верхівку айсберга!) ніколи досі не були предметом аналізу фахового теолога. Московська синодальна цензура виклинала й забороняла письменницю «за безбожництво», радянська комуністична хвалила «за атеїзм», але так само (і ті самі п’єси!) не допускала на сцену, — і тим тема Українчиної «релігійної війни» була ціле минуле століття і обмежувалась: іще працюючи над «Notre Dame d`Ukraine», я переконалася, що після А. Кримського ніхто всерйоз не розглядав Лесю Українку як релігійного мислителя, чиї твори годі поправно відчитати без богословської екзегези.
Предстоятель УГКЦ Святослав — абсольвент і доктор Папського університету святого Томи Аквінського в Римі та глибокий знавець морального богослов’я, а на додачу, за щасливим збігом, людина, наділена бездоганним художнім чуттям і смаком, — бачився мені ідеальним кандидатом, до якого мало сенс по таку екзегезу вдатися. І те, що він погодився та зрештою знайшов у своєму графіку час, по-перше, перечитати Українчині «антихристиянські» (як десятиліттями запевняла нас радянська й пострадянська критика!) твори, а по-друге, зустрітися зі мною, щоб про них поговорити — чотири рази по дві години, повний, сказати б, університетський курс! — я завжди вважатиму однією з найбільших своїх життєвих удач, за яку навряд чи потраплю скласти своєму співрозмовцеві належну дяку», – відзначає співавторка Оксана Забужко.
Відповідаючи на одне із перших запитань, висвітлених у книзі, ось на що наголосив в першу чергу зі свого боку Блаженніший Святослав: «… Найперше, я би хотів відразу сказати, що ми не можемо трактувати Лесю Українку як якогось канонічного екзегета. Думаю, було би цілком хибно читати її твори як віроучительний документ, бо це абсолютно різні жанри, кожен із яких ставить перед собою іншу мету й інше завдання. Хоча, що мене особисто вражає, це її постійне бачення в Божому Слові – Слові, яке написане через реальні події, реальну історію, – в історичності тих елементів, які є важливими чи й джерельними для християнської віри, – певних еталонів. Еталонів, з якими вона себе співвідносить. Еталонів, до яких вона постійно апелює. Еталонів, які вона намагається запитувати, шукаючи відповіді на екзистенційні питання її особистого життя, особистого досвіду, а відтак і досвіду життя тогочасного українського суспільства.
Наступна річ, яку я би хотів згадати, – це, що в постаті Лесі Українки ми маємо справу з дуже особливою душею. В чому я бачу ту особливість? Ті тексти, про які ми говоримо, належать до останнього періоду її життя. Це зрілий час її творчості, – а з іншого боку, це період надзвичайного болю, фізичного болю. Це є страждаюча особа, особа, яка шукає сенс у своїх власних екзистенційних стражданнях: і фізичних, і духовних, і інтелектуальних, і, скажемо так, національних. Може, в тому появляється й той особливий жіночий погляд на драму людської екзистенції…».
Поет – то вільна душа! Його слова наділені глибоким змістом і не можуть бути вирваними з контексту чи трактуватися в буквальному значенні. Навпаки в слова поета потрібно заглиблюватися через призму культури, історії, духовності і вміти відчитати у них справжнє значення. Тож з нагоди ювілею запрошую усіх наших читачів пізнавати Лесю Українку як драматургиню-християнку.
Книгу «Апокриф. Чотири розмови про Лесю Українку» можна придбати в крамниці «Нова Зоря», що в м. Івано-Франківську на пл. Міцкевича, 5, або замовити через Інтернет www.novazoria-shop.com.ua.
Руйнуймо вкорінені стереотипи та шукаймо нові грані Лесі Українки, які є вражаюче близькими сучасному українському суспільству.
о. Іван СТЕФУРАК,
головний редактор.
