Священнослужитель та митець в одній особі, отець Євген Андрухів за рiзними античними теxнологiями оздоблює мозаїками храми по всьому світу. Будучи учнем великого мозаїста Івана-Марка Рупніка, отець Євген повідав читачам «Нової Зорі» про літургійне мистецтво, роль краси та необхідність глибокої духовності в житті іконописця.
– Яким повинен бути іконописець – чого від митця потребує сакральне мистецтво?
– Перші християни ніколи не відмежовували своє життя від мистецтва. З самого народження християнство завжди розвивалося в трьох основних напрямках – мистецтво, богослов’я і філософія. Зараз модно стверджувати, що основним для митця залишається техніка – володіння даром і талантом від Бога. Насправді кожен другий є художником і у своєму задатку вміє малювати. Сьогодні стверджують, що для іконописця надважливою є молитва. Іван Дамаскин вважав, що найважливішим є духовне життя. Не так важливий талант чи кількість молитов, як духовний стан. Життя включає не тільки щось гарне, але й драму – власне пережиття художника. Важливо, як він вміє виходити з особистих трагедій. Хтось переживає надто трагічно і стає нездатним жити. Інший переживає в Божому світлі, і сприймає це як великий урок.
– Ви навчалися і працювали в команді відомого богослова і митця Івана-Марка Рупніка. Що особливого можете пригадати з Вашого навчання у майстра та спільної праці над мозаїками?
– Мій вчитель ніколи не нав’язував своє бачення малюнка чи композиції. Студентам з усього світу він давав можливість бути вільними. Подавав ідею, яку ми самі опрацьовували, з чого народжувалося щось особливе. Отець не окреслював рамки, як це пропонували греки у своїй філософії та раціональності. Марко Рупнік завжди наголошував на тому, що мозаїка не є індивідуальним християнським витвором мистецтва, повинен бути колектив. Мозаїка – це літургійний витвір мистецтва, який твориться в спільноті. Бо індивідуалізм призводить до катастрофи, яку зараз можна спостерігати в суспільстві. Після 14 століття індивідуалізм почав набирати масштабного розвитку, що можна помітити в ренесансі чи бароко. До прикладу, на обличчі Мікеланджело наче написано, що спасіння людини полягає в його особі. Це катастрофа для мистецтва. Тому отець Рупнік завжди зосереджував нас на тому, що Бог сотворив людину для життя і праці в спільноті.
– На мозаїках та іконах лики святих мають трішки видовжені обличчя, великі очі та маленькі вуста. Звідки походить такий образ?
– Мистецтво є досконалим тоді, коли воно зображає дефінітивний, кінцевий прихід. Саме це робить ікона. Бароко, до прикладу, зображає життя Ісуса на землі. Принцип літургійного мистецтва полягає в тому, щоб передавати все разом – кінцевий результат. Коли ми дуже реалістично малюємо складки чи світлотіні – це теперішнє, обмежене в часі мистецтво. Ікона в часі необмежена – зображає те, що на землі та на небі. Чому малюють малі вуста? Бо великі губи означають сенситивні відчуття, коли людина їсть та говорить. А в Царстві Небесному є довершеність людини – вона вже не їстиме, а молитиметься цілим своїм єством.
– Очевидно, що процес створення мозаїки дуже тривалий та складний. З чого все починається і на які етапи поділяється?
– Спершу на папір наноситься малюнок в масштабі, опісля перебивається на плівку. Далі кожен майстер робить свої деталі: руки, лик. Вони висихають і стають монолітними. Поділену на частини мозаїку ми наносимо на стіну – це якраз непряма техніка, яка підходить для ликів і деталей. А фон ми наносимо безпосередньо на стіну. Ми не створюємо проєктів, бо вони вкладають творчість в рамки. Літургію, як і мозаїку, неможливо вкласти в якийсь проєкт, бо вона відбувається одночасно на землі та на небі – вона є всеосяжною. Мозаїка народжується безпосередньо на тому місці, де ми її створюємо. Суть полягає в тому, що ми вже не зможемо повторити її, навіть технічно. Бо в певний момент, в даному приміщенні вона народилася для конкретної церковної спільноти.
– Бог як творець обдарував нас привілеєм створювати. До чого покликане сакральне мистецтво, зокрема мозаїка?
– В кожній людині є бажання бути кимось побаченим. Ікона – це витвір людини, який якраз задовольняє це бажання. Ікона спонукає нас до молитви. Вона побудована на Пресвятій Трійці. Первинний малюнок олівцем символізує Бога Отця, бо від того малюнка залежить подальший вигляд ікони. Потім наноситься фарба – це Син Божий. А сам процес поєднання малюнку олівцем і фарби – то Дух Святий. Все літургійне мистецтво базується на теології. До прикладу, чому на іконах зображають великі очі? Щоб людина, яка стоятиме перед іконою, розуміла, що Бог її бачить. Мозаїка має бути зроблена так, щоб жодна деталь не виділялася. Все має бути в гармонії. Коли людина дивитиметься на святе зображення, в неї виникатиме почуття краси, покликання до молитви та бажання до самопожертви.
– Краса у сакральному мистецтві – про що вона?
– Краса є одна. Вона є Божа. Бог є найбільшим художником і Творцем. Оскільки Він сотворив нас на свою подобу, то разом з Ним ми є творцями. Бог не може зробити нічого поганого, тільки красиве. В українському перекладі Святого Письма ми замінили слово «красивий» на «добрий». До прикладу, в оригіналі пастир не добрий, а красивий. Чому? Бо греки називали добрим пастирем того, кого наймали. Але якщо прибігав вовк, він не ризикував своїм життям, а тікав. А красивий пастир відповідав за отару і віддавав своє життя за овечку. Все, що є красивим, потребує жертви. Насправді трактування цього слова зараз змінилося. Краса потребує жертв, і ми говоримо не про зовнішність. Красивий – той, який віддає своє життя для ближнього.
– Яка різниця між термінами літургійного і сакрального мистецтв?
– Сучасні теологи вважають, що термін «сакральне мистецтво» (I-II Ватиканських соборів) не до кінця правильний. Він належить до всього, що зображає якісь біблійні події. А літургійне мистецтво – це те, що належить до Літургії. Усе, що знаходиться в храмі – іконостас, престол, ризи священника, візерунок на фелоні, різьба, арки. «Sacro» – означає відтинати, тобто відтинання літургійного мистецтва від усього іншого. Ви колись помічали, що Богородицю на іконі ніколи не зображають однією? В Літургійному мистецтві немає нічого ізольованого, поодинокого. Ти не можеш спастися без мене, а я – без тебе. Роблячи добро і милість стосовно когось, спасаєшся сам.
– Як зберегти гармонію між прагненням «бути актуальним» та необхідністю «зберігати канонічність образів»?
– Греки виробили певний канон і привезли на Русь. Грецький канон заключався в певних рамках і християнам воно в пізнішому часі не підходило. Не можна ставити життя християнина в рамки, бо воно живе і постійно змінюється. Так само в теології та мистецтві. З часом все видозмінюється. Інші народи розвивали канон і пристосовували до сучасності. Як голова сакральної комісії я борюся з тим, щоб сучасні храми не оздоблювали іконами XIV століття. Дивно будувати храм XXI століття, а всередині одягати його як старовинний. А чому тоді одягаєте джинси й кросівки, а не одіж XIII століття? Певна річ, що є принципи, яких ми маємо дотримуватися. Ми беремо за основу канони. Так само з Літургією. Зараз служимо не на старослов’янській, але українською мовою, залишаючи обряд канонічним.
– Отче Євгене, Ви наголошували на тому, що мозаїка – спільна праця. Як це відбувалося в команді Івана-Марка Рупніка?
– Нас вчили, що перш ніж починати малювати ікону, треба молитися і постити. Але як це робити правильно? Цьому якраз вчився у команді свого вчителя. Нас було 15-20 людей різних конфесій з різних куточків світу. Іноді ми працювали по 10-12 годин. Найлегшим шляхом було б увімкнути в навушниках Святе Письмо і кожному тихенько працювати, нікому не заважаючи. Але мозаїка – спільнотний вид мистецтва. Ми не закривалися в собі. І піднімаючись на риштування, не зосереджувалися лише на власній праці. Якщо раптом моєму сусідові треба подати камінь, то я опинюся поруч. А якщо комусь бракує сили чи швидкості, я теж можу стати у потребі. Об’єднаність дуже важлива у творенні мозаїки – в допомозі й пораді один одному. Іноді більшою молитвою є спілкування і вміння чути та бачити потребу свого ближнього.
Розмовляла Вікторія ГАВАЛЕШКО.
