14 травня – день пам’яті українців, які рятували євреїв під час Другої світової війни. Відповідну постанову прийняла Верховна Рада України 2 лютого 2021 року.
Нещодавно у видавництві «Нова Зоря» побачила світ книга «Недоспівана пісня лемківської долі». Це спогади моєї бабусі, лемкині Марії Драган (1912-2000 рр.) з Обертина на Покутті, в якій є розповідь про те, як вони з дідусем Василем врятували єврейську родину.
Отож пропонуємо нашим читачам ознайомитись з цією трагічною сторінкою в житті українців.
Єврейські біди і трагедії
«Коли в 1939 році прийшли німці в наш край, то відразу почалися переслідування місцевих євреїв. У містах Ясло і Кросно (Польща) почали створювати спеціальні обгороджені території, де поселяли євреїв, яких звозили з містечок і сіл воєводства, – гетто. Поводились з ними брутально, за будь-який непослух розстрілювали. Чимало євреїв намагалися втекти в Словаччину та Угорщину.
Одного вечора у вікно нашої оселі в с. Воля Цеклинська Краківського воєводства тихо постукали. Мій чоловік Василь вийшов із хати. Повернувся за деякий час і говорить, що до нас прийшли знайомі євреї, які постачали нам товари до магазину. В місті Ясло вони мали свій склад з різними товарами. Це була сім’я єврейського підприємця Маркуса Кацмана. В Яслі їм вдалося виробити документи, що вони корінні поляки з міста Кросно. Разом із Маркусом була його дружина Доня, дочки Єва, Сара, син Леон.
Осінь була тепла, тож розмістилися вони в стодолі. Василь поставив їм столик, стільці, там вони і їли. Спали на сіні, укривалися веретами і коцами. Ми хвилювалися, бо у наш власний магазин приходило багато людей, купували різні продукти. Боялися, щоб місцеві кого-небудь з євреїв не помітили. Прожили вони у нас місяць. Василь домовився з одним лісником, що той переправить їх через ліс у Словаччину. Кордон, який майже не охоронявся, був недалечко. Одного вечора Василь запряг коня і на возі відвіз єврейську сім’ю у ліс, де на них чекав місцевий лісник. Вдячні євреї щедро віддячили і Василеві, і лісникові. А як склалася подальша доля цієї родини – мені невідомо.
Ще було декілька єврейських родин, яким Василь допомагав. Хоча це було дуже ризиковано, бо за таке німці могли розстріляти всю нашу сім’ю. Однак християнське виховання підказувало нам ризикувати, бо шкода було нужденних і змучених великими бідами людей. Ми допомагали євреям, а пізніше й самі стали переселенцями з Лемківщини (тепер Польщі) в Україну. І нам добрі люди старались допомогти. Отак в житті буває.
Проте одного разу сталася жахлива трагедія. Одна єврейська сім’я з польського села Цекліна, втікаючи від переслідувань, зупинилася на хуторі Яворне, що за півтора кілометра від Фолюша. Там проживало декілька українських родин. Наші знайомі євреї Соломон, його дружина Мінді, дочка Іда та син Шмуель попросилися до однієї родини на два тижні. Німці провели облаву і знайшли на обійсті хуторян єврейську сім’ю. Відразу призначили суд-розправу над нещасними. Під примусом скликали людей з Фолюша, зачитали вирок польового військового суду і розстріляли спочатку єврейську родину, а потім – і тих ґаздів-українців, які їх прийняли. Чоловік, його дружина та п’ятеро діточок криваво впали від куль фашистів. Показову страту вони зробили на острах цивільному населенню.
Я тиждень не могла заснути, була дуже стривожена, все перед очима були малі плачучі діти, які отримали кулі в свої груденята. Трагічні то були часи…
Трагедія на полі
Була рання весна 1940 року. Мій чоловік Василь разом із сусідом спарували коней та й поїхали в поле орати. Поля були поряд, тож допомагали один одному. Доходило уже до обіду, раптом чують здалека постріли. Страшно стало. Попригиналися, роздивляються. Бачать, як у сторону лісу біжать двоє дорослих і двоє дітей. Зрозуміли – це євреї. Із-за дерев з’явилися мотоциклісти. Доганяли нещасних людей і стріляли на ходу. Першим упав чоловік. Жінка з дітьми кричала, плакала, голосила, але бігла. Пробігши 300 метрів, упала. Куля влучила і в неї. Діти схилились над мамою, плачуть. Мотоциклісти під’їхали до них, один німець вистрілив у дітей. Попадали й вони.
«Ми, перелякані, стоїмо, від жаху заніміли, – розповідав Василь. – В думках уже прощались із життям. Німецький старшина під’їхав до нас, роздивився, що є на возі. Наказав узяти лопати й іти за ним. Ми наче задеревеніли, ноги перестали служити. Німець крикнув і ми побігли. Молода сімейна пара та хлопчик і дівчинка років п’яти-шести були мертві. З нами залишився один солдат, який наказав копати яму. Викопали ми яму, глибиною більше метра. Поскладали в неї убитих. Засипали землею. Німці сіли у мотоцикли й поїхали. А ми помолились над могилою. Вже й не орали більше».
Довго ще ввижались Василеві побиті євреї, ходив сумний і схвильований від побаченого. До смерті не можна звикнути. Тяжкий і жорстокий був той час. Людське життя можна було забрати одним пострілом. Кривава війна наробила стільки лиха…
Юлія БОЄЧКО.
P. S. Для нас, восьми онуків, шістнадцяти правнуків та трьох праправнуків, наша бабуся Марія та дід Василь Драгани є героями. Вважаємо, що вони гідні звання Праведників народів світу. Молимось за їхню щасливу вічність у Царстві Небесному.
На світлині: Марія та Василь Драгани.
