Чиказькій єпархії УГКЦ (США) на початку липня виповниться 60 років. Вона є складовою частиною Філадельфійської митрополії УГКЦ. Територіально охоплює північно-західну частину США, налічує 11000 вірних, що зібрані у 42 парафіяльні спільноти, тут служать 53 священників, є ченці та черниці.
При українських храмах є багато мирянських організацій, зокрема СУМ, Пласт, «Союз Українок», «Матері в молитві». У травні на парафіях відзначають найбільше свят, коли юні українці приступають до урочистих Святих Причасть.
Катедральний собор Святого Миколая знаний як українська пам’ятка вже протягом 100 років, адже є центром української культури в місті Чикаго. Він є головним храмом, осідком єпископа Чиказької єпархії Владики Венедикта Алексійчука.
Владика Венедикт є нашим сучасником, близьким до народу, бо щодня ділиться розважаннями до євангелія дня на своїй сторінці у фейсбук. Там ми з ним познайомились і поспілкувались.
- Владико, нашому часопису «Нова Зоря» виповнилось 95 років з часу заснування. Знаємо, що у вашій єпархії виходить газета з аналогічною назвою. Яка її історія?
- Газету створив перший єпископ Чиказької Єпархії Ярослав Габро. Він зрозумів необхідність підтримувати зв’язок з кожною частиною територіально розгалуженої єпархії. Перший тираж The New Star («Нова Зоря») вийшов у світ в січні 1965 року. Редактором тоді був о. Ярослав Свищук. Його справу продовжила п. Іванна Горчинська, яка випускала газету протягом 35 років. Сьогодні обов’язки редакторів виконують о. Джон Лукас та о. Роман Бобесюк. Зараз єпархія перейшла на електронну комунікацію, і щоб доповнити висвітлення новин та життя єпархії, запустила єпархіальний веб-сайт.
– Сучасна людина живе ілюзіями про свою свободу. Життя на Заході здається гарним і комфортним. Як є насправді?
– Мій досвід з Америки такий: тут ти можеш швидко отримати все, що забажаєш, але система кредитування, яка дозволяє здобути освіту, купити будинок, автомобіль, узалежнює людину на десятки років або ж і на все життя. З одного боку, ти маєш все, а з другого, ти – залежна людина. Християнство пропонує людині свободу, насамперед духовну. Бог чекає на наше навернення. Тільки у Бозі особа може здобути свою свободу, бо сама людина ніколи не зможе стати вільною.
– Кожен із нас є частиною церкви. Та інколи ми, християни, виглядаємо переляканими. Світ своїми пропозиціями зі сторінок газет, телебачення, інтернету аж випихається, а ми так боїмося свідчити, говорити і ділитися своєю вірою.
– Ми як церква мали би більше один одного скріплювати в цій вірі. Коли я називаю Бога Отцем, – це означає, що мій сусід по сходовій клітці теж називає Бога Отцем, а коли в нас спільний Отець, то ми – браття, а коли та чи інша особа теж називає Бога Отцем, то вона моя сестра чи брат. Цього в нашій церкві бракує – ми не усвідомлюємо до кінця, хто наш спільний Отець, що маємо спільне походження. Коли ми відчуємо ту спільність, то буде перемога, бо диявол якраз тому і діє («диявол» – від слова ділити, розділяти). Ми маємо один одного більше пізнавати – старші, молодші члени церкви – та більше ділитися своєю вірою.
– Як впливає особа пароха на його парафію?
– Все залежить від того, чим священник внутрішньо наповнений, в який спосіб проєктує себе на людей і події, наскільки це важливо для нього. Коли він живий всередині, то оживлює все навколо; коли ж літеплий, то нікого не може оживити. Десь подібно можемо говорити про живучість чи завмирання духовного життя парафії.
Фундаментом живої парафії завжди є сталі величини: збереження і передання віри, щоденні духовні практики, плекання духовних традицій. За таких умов можемо сподіватися, що християнські цінності глибоко проростуть в серцях парафіян і зможуть спокійно протидіяти негативним зовнішнім впливам.
– Бувають речі, які заважають нам бути з Богом…
– Тоді маємо обмежити себе саме в цьому. Наприклад, забагато вживаємо їжі. Один зі святих Отців сказав, що їсти треба стільки, щоб залишити місце для Бога. Аскетизм полягає в тому, що ми прагнемо Бога, а те, що об’їдаємося, заважає нам, тому маємо стриматися від надміру їжі. Якщо говоримо забагато – менше говорімо… Маємо мати «закохання» в Бога, прагнення до Нього, а після того – обмеження всього, що заважає нам бути з Богом. Закохана людина теж собі робить аскетизм: повинна приділити час тій людині, в яку закохана, а не комусь чи чомусь іншому. Тому, у моєму розумінні, аскетизм – це не робити того, що мене віддаляє від Бога, заважає бути з Ним.
– Є люди-аскети, які самі собі накладають аскези…
– Інколи людина накладає на себе багато різних молитовних правил і аскетичних практик, тих чи інших обмежень і потім сама стає їхнім заручником. Навіть якщо ми беремося за якийсь подвиг, то братися слід на певний час, придивлятися, радитися з духовним отцем.
Одна з найпринциповіших аскез – не шукати самому якогось спеціального важливого подвигу, але аскетично прийняти свого товариша, сусіда, обставини свого життя чи свою особистість. А я вважаю, що найбільша аскеза – це прийняти те, що Бог посилає в наше життя: хвороби, проблеми, клопоти, фінансові труднощі… Не шукати своєї аскези, а з покорою і радістю прийняти те, що Бог дає.
– Здоров’я – великий дар, однак усвідомлюємо його лише тоді, коли хворіємо…
– Більший дар – духовне здоров’я. Треба постійно аналізувати свій душевний стан, каятися й шукати Боже прощення. Кожен усвідомлює свої гріхи, але, ніби адвокат, виправдовує свої вчинки.
– Хіба ми, люди, буваємо без гріха?
– Коли вчинили гріх, то якнайшвидше приходьмо до Бога, перепрошуймо Його і змінюймося. Бо ж каже Господь: «Хто без гріха?». Тому частіше прибігаймо з покаянням. Так швидше перемінимося, станемо досконалішими, праведними та святими.
– Від інших людей ми часто хочемо більше уваги й доброти…
– Чого ми очікуємо від інших, того самого люди очікують від нас. Як ми бажаємо, щоб люди з розумінням ставилися до наших слабкостей, прогрішень, так само інші сподіваються, що ми аналогічно поставимося до них.
– Як навчитися прощати?
– Прощати не є просто. Буває, хтось завдасть болю, а ми це носимо роками в пам’яті. Ці кривди нерідко впливають на ціле наше життя та поведінку. Це так, якби ми зробили світлину якоїсь події і постійно мали її перед очима.
Прощати – це прийняти те, що особа, яка скривдила, на той момент була здатна на такий вчинок. А нам треба йти далі, вміти будувати стосунки по-новому. Якщо не навчимося відпускати образи, то отримуватимемо щоразу більше зранень від інших, нам буде складніше відчувати повноту життя й бути відкритими на людей, яких нам Господь дарує. Треба заплющувати очі на чужі прогрішення. Справедливо судить тільки Бог. Ніколи не ставмо себе на місце Небесного Отця. Приймаймо кожну людину такою, яка вона є, і віддаваймо суд у руки Божі.
– Нам ще далеко до розуміння того, що ми чинимо ближньому, те чинимо Богові.
– Якби ми могли усвідомити, що та людина, яка стоїть на моїй дорозі, стоїть там, бо її поставив Бог, то ми б до кожного ставилися так, як вчить Ісус. Коли починаємо служити іншим, то починаємо бачити навколо себе тих, хто в потребі. Наше щоденне життя саме тому часто далеке від того, щоб ми жили цією вірою! Господь очікує від кожного з нас, щоб ми задумалися: чи бачимо служіння ближньому як служіння самому Богові? Часто нам здається, що ми потребуємо для добрих звершень особливих обставин: от виграв би мільйон, тоді б допомагав. Але Бог поставив кожного з нас у конкретні обставини і хоче, щоб саме на цьому місці кожен щось робив. Бог на нас розраховує так, як свого часу розраховував і на святого Миколая, який достойно виконав покладену на нього місію служіння. Бог дає обставини і можливості. Бог нас любить. І не варто почуватися немічними.
Розмовляла Юлія БОЄЧКО.
P. S. Владика Венедикт Алексійчук час від часу відвідує Україну. Любить гори. Він є приємним гостем в українських спільнотах «Матері в молитві», які щоденно розважають над його проповідями. Незабаром єпископ знову відвідає свою Батьківщину. Радо чекаємо Вас, Ваше Високопреосвященство!
