«Я у відчаї і готова скоїти самогубство…»; «Шкодую, що народила доньок, краще би я зробила аборт…».
На такі та ще сумніші дописи я натрапила у соцмережі Фейсбук в одній із груп, в якій згуртувалися матусі. Сама я долучилася до цієї групи тому, що переписуватися з мамами з усієї України (і часто українками, які живуть за кордоном) мені, як жінці, мамі та журналісту, цікаво. Деякі дописи, які майже всі анонімні (така опція в групі можлива), мене дуже вразили і шокували. Писали розлучені жінки або самотні матері, яким через ті чи інші обставини довелося повернутися до батьків або родичів. Усі вони у відчаї розповідали про моральне, економічне та фізичне насильство, яке вони терплять від найрідніших.
Ці жінки на межі нервового та психічного зриву, бо замість підтримки отримують крики і стусани… Матері з дітьми, які часто не мають грошей, аби піти від тих, хто до них погано ставиться, залякані. Вони нікому не наважуються розповісти про те, що відбувається за зачиненими дверима в ззовні «добропорядних» та «благопристойних» родинах.
Я почала спілкуватися з кількома потерпілими від домашнього насильства матерями. З їхнього дозволу та зі зміненими іменами й прізвищами подаю їхні вражаючі історії.
Віра Сивак, 23 роки
Батьки жінки — підприємці. Ніколи не мали часу на двох своїх доньок: старшу Оксану та молодшу Віру, бо завжди «пропадали» на ринку. Їхні доньки виростали самі. Щоправда однокласники їм заздрили, бо дівчата мали модний одяг, добре харчувалися і «на штори» батьки завжди здавали гроші. Але Вірі з Оксаною потрібні були увага, щира розмова. Та цього не було. Оксана після закінчення школи швидко чкурнула за кордон. Зараз живе у США, з родиною не спілкується.
Віра закінчила університет, за фахом – економіст, але не ніде не працювала, бо вийшла заміж. Перед одруженням завагітніла. Її обранець Богдан старший від Віри на 10 років. Хлопець здавався Вірі чуйним і надійним, бо був на Майдані, волонтерив, їздив до наших захисників на Схід України. Дівчина закохалася. Однак одружуватися горе-романтик не хотів. Його змусили батьки дівчини. Після народження сина Остапчика, здавалося, життя молодої сім’ї налагодилося. Богдан їздив на роботу в Київ, добре заробляв. Дружина була щаслива.
Та несподівано чоловік заявив, що у нього в столиці є інша жінка, яку він кохає. Віра була ошелешена і зопалу погодилася на розлучення, після якого опинилася з сином на вулиці (бо була з дитиною зареєстрована у будинку батьків). А проживала родина в орендованій квартирі. Винаймати колишній дружині та синові житло Богдан відмовився. Вірі довелося повернутися до батьків. У рідній хаті для матері з дворічним сином почалося пекельне життя. Батьки не були раді їхньому поверненню, казали, що доньку та онука повинен утримувати колишній чоловік, а вони хочуть «пожити для себе». Надалі кожен крок, кожне слово Віри в батьківському домі супроводжувалося окриками, сваркою. Жінку з сином обзивали нецензурними словами, а на дворічного хлопчика дідусь не раз піднімав руку…
Грошей, аби зняти житло і переїхати від батьків, у Віри немає. Її колишній чоловік подав документи, що наразі не працює, тому жінка отримує лише кілька сотень аліментів і невеличкі виплати на дитину. Віра зверталася за допомогою до сестри. Але та відмовила і порадила «підкинути» дитину колишньому та йти працювати. Рідня чоловіка та родичі Віри також не хочуть допомогти їй. Віддати сина в дитсадок мати не може, бо дитина ще мала. Та й знайти роботу, ймовірно, жінці буде нелегко, бо не має досвіду. «Я у відчаї, і готова скоїти самогубство…», – пише Віра…
Ольга Зеленчук, 25 років
Жінка — самотня мати. З батьком її трирічних дівчат-близнючок вона не була одружена, діти записані на її прізвище. Жінка домовилася з чоловіком, що він буде їй допомагати, а вона не подаватиме на встановлення батьківства та аліменти. Певний час так і було. Чоловік орендував їм житло, давав гроші на їжу та одяг для дітей.
Мати Ольги, яка, до речі, працює чиновницею в міськраді, коли дізналася про вагітність доньки, наполягала, аби та зробила аборт, щоби її не соромити. А коли донька відмовилася, то вигнала її з дому. Батько жінки давно помер, а вся рідня живе за кордоном. Після народження онучок свою думку вона не змінила. Жила сама у добрі та достатку у великому приватному будинку й не цікавилася життям рідних. А нещодавно батько дівчат… одружився. І перестав допомагати донькам та їхній матері.
Ольга зі сльозами почала просити маму дозволити їй повернутися додому. Та неохоче прийняла доньку й онучок. Однак з умовою, що та робитиме все, що вона скаже. Це видається дуже абсурдним, але мати заборонила Олі з дівчатками виходити вдень на подвір’я і борони, Боже, гуляти поблизу дому. «Щоби сусіди не бачили і не задавали зайвих питань». Ще й додала, що це їй порадив зробити… священник. (Дуже хочеться думати, що горе-мати сказала неправду). Далі жінка почала «підраховувати» скільки і чого з’їдає (!) донька з близнючками та вимагати, аби вони харчувалися окремо. Згодом (у це навіть важко повірити) жінка почала контролювати скільки води та газу вони витрачають і вимагати заплатити їй за використане. І це при тому, що у жінки нема фінансових проблем.
Коли Ольга почала обурюватися, то мати відлупцювала її на очах у дітей. Жінка спробувала шукати квартиру, аби переїхати від тиранки. Та їй кілька раз відмовляли, бо у неї маленькі діти, вона не працює, і власники житла сумнівалися, чи зможе вона заплатити комірне. Зрештою, мати дізналася, що донька хоче поїхати, почала погрожувати, що відбере у неї дітей, а її саму запроторить у психіатричну лікарню, звідки вона вже не вийде.
«Я живу у чорній ямі, звідки мені вже певно не вибратися, — пише Ольга. — Мене залякали, затюкали, я перестала спілкуватися зі знайомими і тепер справді боюся, що мене запроторять у психлікарню. Заради своїх донечок мовчу і роблю все, що скаже мама. Хоча не знаю, що вона придумає завтра, післязавтра. Поговорити з нею не можу, у відповідь або крики з докорами, навіщо я народила дітей, або кількаденне мовчання. Може й справді мені треба було зробити аборт?..».
Сабіна РУЖИЦЬКА.
Думка фахівця:
— Дорослі повносправні люди проживають разом за взаємною згодою, – пояснює Ольга Радченко, психотерапевт, кандидат філософських наук. – Якщо дорослі діти домовляються повернутися проживати у батьківський дім через складні життєві обставини, то певна угода — усвідомлена чи ні — є. Якщо ж ця угода не прояснена, кожна зі сторін матиме свої очікування щодо іншої. Такі псевдодомовленості, поєднані з минулими і сучасними конфліктними ситуаціями, можуть стати причиною непорозумінь, образ, звинувачень, психічного, морального насильства тощо. Наприклад, старші люди очікують, що доросла дитина повернеться до тієї ж ролі, у якій колись була у цій сім’ї Натомість доросла людина потребує розуміння, підтримки, економічної, моральної, поваги до себе, своїх кордонів.
Тому бажано чітко обумовити на яких умовах (фінансових, трудових, морально-психічних) відбувається повернення у батьківську оселю. Якщо умови взаємо вигідні, підтримуються — чудово. Якщо ж ні — спробувати обговорити і змінити. Якщо недоліки суттєво перевищують переваги, то задля блага своїх дітей та власного спокою варто змінити місце проживання. Звісно, важко зробити перший крок. Але це шлях до здорового, відповідального, успішного життя. Варто не боятися, не соромитися розповісти про свої проблеми друзям, рідним, знайомим, якщо жінка відвідує церкву, то звернутися до священників, представників церковних організацій. Бо за допомогою духовного психологічного супроводу людина у складних життєвих обставинах відновлює власну гідність та можливість повноцінно жити.
Часто жінки задають питання: а до кого першого мені звернутися? Чітко відповісти на нього неможливо, адже звернення про допомогу залежать від суті проблеми. Можлива підтримка психологів, духівників, юристів, правоохоронців, соціальних служб. Звісно, цінною є діяльна і мудра підтримка для відновлення власних сил, віри в себе, власне позитивне майбутнє людей, які самі були у складних життєвих ситуаціях, але успішно їх подолали.
Варто також зазначити, що нині одинокі матері та й батьки без належного матеріального забезпечення є соціально вразливими. А ще близько року тому держава відмінила допомогу одиноким матерям, що негативно вплинуло на їхнє життя та життя їхніх дітей. Вважаю, що в умовах пандемії, війни, економічного спаду допомога соціально незахищеним верствам населення з дітьми має бути стратегічною для держави.
