Україна – наша незалежна, унікальна, неймовірно багата на таланти домівка, яка так непросто виборювала свою автономність, щоб сьогодні кожен з нас міг вільно називати себе українцем. Проте, нам відома сумна статистика чималої кількості громадян, які живуть та працюють за кордоном. Але є ті, хто залишається для збудування вільної держави з добрими умовами життя. Ми хотіли б поділитися з вами розповідями обдарованих, активних і цілеспрямованих молодих особистостей, які розвиваються і планують своє майбутнє саме тут, вдома. Перспективна, успішна молодь до ювілею нашої країни розповіла, чому ж обирає рідну Україну.
«Скрізь добре, а вдома – найкраще». Де б не була, завжди хочу повернутися в те місце, де виросла. Свій дім – своя думка, своя правда, абсолютна свобода. Своя земля, промацана і витоптана…Рідна і магічна. Я іноді себе запитую: «А, що якби?!… А немає «якби». Є свідомий вибір бути тут, вдома. Знаєте, я з Україною приблизно одного віку і ми відверті одна з одною: «Немає сенсу втікати, у мене все є. Лиш борися за мене».
Тож для мене найцінніше: бути з Україною, шанувати її красу, піклуватися про неї, говорити її мовою, пам’ятати її історію, не нехтувати традиціями, створювати виключно український контент. Бути з нею ділом! Україна – молода і потребує таких ж: молодих, красивих, завзятих і таких талановитих. Хто, як не ми? Та тільки ми. Вдома – ми найміцніші і найправдивіші у всьому!
Уляна Маляр, телеведуча, авторка художньо – документальних проєктів, етномодель
Я народився вже в Незалежній Україні, тому про радянський час знаю тільки з розмов своїх близьких. 90-ті роки були важкими для нашої родини: колгоспи розформували, безробіття та безгрошів’я. Про заробітчанство знаю з досвіду своїх рідних. І мама, і тато, і бабуся працювали за кордоном, щоб поставити нас на ноги. Я теж думав про закордон. Хоча, здобувши вищу освіту, працював за освітою.
Переломним моментом особисто для мене став Майдан. Українці, як нація постала не тільки за Європейський вибір, а й з власну Гідність. Коли мої однолітки, ровесники Незалежності відділи своє життя за майбутнє України на Інститутській, а згодом добровольцями стали на захист кордонів на Сході, чи міг я залишатись осторонь? Саме події 2013-14 років стали для мене точкою неповернення, і навіть думка про те, щоб залишити країну в пошуках кращої долі чи високих заробітків навіть не виникала. «Хто, як не ми?» – з такими словами мої ровесники йшли на захист країни. І усвідомлення того, що держава починається з тебе, з мене, з кожного. І що не потрібно боятись брати на себе відповідальність і будувати країну тут – у своєму рідному краї, селі, громаді, колективі, сім’ї.
У 2015 році я став одним з наймолодших сільських голів України, зовсім не маючи досвіду, але володіючи бажанням змінити на краще життя в рідному селі. Згодом я спробував свої сили у виборах на посаду голови Єзупільської новоствореної громади і переміг.
Насправді у нас живуть чудові працьовиті люди, у нас прекрасний край з дивовижною природою, культурою та історичною спадщиною. Нам потрібно це зберегти та примножувати. Я вкотре переконуюсь, що не потрібно нарікати та скиглити, а почати діяти, шукати, а не втрачати можливості. Адже Україна починається з мене. І хто, як не ми?
Ігор Лукашевич, голова Єзупільської територіальної громади.
Жити в Україні – це спілкуватися мені рідною мовою, бути поруч з рідними мені людьми та робити скромний внесок у розвиток нашої держави. Моя професія подарувала мені можливість реалізації себе як спеціаліста у медичній сфері. Люди завжди потребуватимуть медичної допомоги і моя місія її кваліфіковано надати.
З дитинства мене навчали любові до своєї країни. Це проявлялося у співанні українських пісень, подорожах Україною та відвідуванні різних історичних пам’яток.
Я була в різних країнах і бачила високий рівень життя, але це мене не спокушало, а навпаки породжувало бажання зробити щось подібне у своїй країні. Щоб українці відчували себе безпечно та комфортно в себе вдома.
Марія Котович, медик
Чому Україна? Перш за все тому, що це моя Батьківщина… Це місце, де я народився, де я зростав, де моя родина, мої батьки, мої дідусі та бабусі. Україна – місце сили!
Чому не інша країна? Я бував за кордоном, є місця які я б відвідував ще і ще, але на деякий проміжок часу. А їздити по світах у пошуках кращої долі, не бачу в цьому сенсу. Бо все можна здобути й тут, в Україні. Що стосується матеріального змісту, я прислухаюся до слів Анатолія Матвієнка: «Не думай про гроші, думай про справу».
У кожного свій «фронт». Мій – це театр і кіно. Це моє ремесло. Я буду робити все, щоб воно ставало все кращим і кращим. Вірю в український театр і українське кіно. Тому вважаю, якщо кожен з нас буде робити свою улюблену справу і трішки більше ніж потрібно, хоча б на 1%, то все буде Україна!
Іван Бліндар, актор театру та кіно.
Як і в будь-якої старшокласниці в мене була думка поїхати за кордон. Але зазвичай такі думки виникають тоді, коли ти не шукаєш, де ти можеш втілити свої вміння, щоб створити щось і пишатися цим. Ще зі школи я долучалася до різних ініціатив і знайомилася з людьми, які все ж залишалися на місці. Коли доєдналася до команди «Теплого міста», дуже приємно було відчувати, що ти розвиваєш таку країну, в якій хочеш жити. Добре там, де нас немає і від себе не втечеш. Зміни завжди є поступовими та втілюються покроково і різнорівнево. Важливо розуміти, що успіх не приходить одразу. Скільки ж було українців, які до останнього боролися, щоб сьогодні ми могли називати себе українцями.
Я пишаюся бути українкою, але зовсім не проти того, щоб їхати навчатися в інші країни. Чудово, що можна завершити ВУЗ десь закордоном і привезти досвід в Україну, щоб розбудовувати тут. Адже, втеча не означає перемогу та зміни. Я не хочу тікати з цієї країни, я хочу її будувати своїми руками.
Христя Магас, громадська активістка, волонтер Мальтійської Служби Допомоги, членкиня платформи «Тепле Місто»
Любити все навколо до безтями. Насолоджуватися спілкуванням із добрими людьми, відкривати для себе нові заклади. Хапатися за можливості, використовувати на повну свій потенціал, повсякчас розвиватися і плекати традиції – ось що означає «залишитися в Україні». Спілкуватися тією мовою, якої навчили батьки, повертатися до рідного міста і знати, що воно за дві години їзди, і для того, щоб обійняти маму, не треба перетинати кордонів.
То неправда, що в Україні погано – таку тезу можна використати в будь-якій країні, і в кожній вона буде правдивою. Головне – це підхід до справи й усвідомленість. Перше допомагає бачити навколо тільки добре. Любити краєвиди і навіть старі висотні квартали. Чи маленькі села, куди ліпше йти пішки.
Друге допомагає зрозуміти: ніде не буде добре, якщо не докладати до цього зусиль. І це потрібно робити самотужки, у якій країні ти б не жив. Я люблю докладати зусиль до (і для) України – і щоразу усвідомлювати, що це місце стає все кращим і кращим. Завдяки зусиллям кожного.
Софія Трощук, журналістка
Вікторія ГАВАЛЕШКО.
