З ласки Божої народила мене мати на свято Віри, Надії, Любові та їхньої матері Софії, 30 вересня 1956 року, у с. Саранчуки Бережанського району Тернопільської області. Пригадую своє дитинство, яке було таке ж, як у всіх тогочасних дітей. Батьки важко працювали в колгоспі. Дідусь Іван та батько Іван часто випивали. Через це були сварки та непорозуміння в родині. Мені, малому, важко було на це дивитись. Щоб себе розважити, я йшов у сад і грався у «священника». В руці тримав кадило (консервну банку на шнурочку). А фелоном була велика квітчаста бабусина хустка. Наспівував «Господи, помилуй» та «Амінь».
У школі вчився на оцінки «3» та «4», бо на душі було гірко, часто усамітнювався. Коли навчався у 10 класі, то пішов з батьками в сусіднє село на храмове свято Успіння Пресвятої Богородиці. Там було застілля, випивка. На саме свято вперше випив трохи самогону. Мені стало дуже погано, а на душі – прикро й боляче.
Після закінчення школи поступив у Львівський зоотехнічний ветеринарний інститут на факультет «Ветеринарія», який закінчив у 1978 році. Мене скерували на роботу у с. Миропіль Дзержинського району Житомирської області в колгосп «Міліонер» на посаду головного ветеринарного лікаря. На жаль, чи на щастя, не знаю, але написав рапорт, щоб піти в армію, щоб я не був винен державі, як військовозобов’язаний. Служив у Закавказькому військовому окрузі, за пів року отримав звання молодшого сержанта, через рік – молодшого лейтенанта і був демобілізований. Повернувся додому, отримав посаду головного ветлікаря на Бережанській птахофабриці. Там зустрів майбутню дружину Марію. Узяв її з малолітнім сином. Через ці обставини ми переїхали на Івано-Франківщину в с. Павлівка. Знайшли квартиру і розпочали сімейне життя. У 1982 році у нас народилась донечка Оксана, а через чотири роки – Ольга. Я працював ветлікарем у с. Павлівка. Через два роки і тут почав очолювати звірогосподарство. Отримував непогану зарплату і відновив потяг до алкоголю. До праці ставився вимогливо, віддавав усі сили, бо любив свою роботу, але алкоголь затягував мене в свої тенета. Часто їздив на всесоюзні з’їзди, семінари головних лікарів і директорів, а там були випивки.
Повну залежність відчув у 30 років. Стало важко працювати на цій посаді. Відчував біль у душі. У 1991 році мене зняли з посади головного лікаря через «недугу». Хто потребує пияка? Через рік я звільнився за власним бажанням. Три місяці пробув у повній ізоляції вдома, а потім почав шукати роботу. Влаштувався охоронцем. Аж на 59-у році життя, у 2009 році, почав лікуватись в Івано-Франківському наркодиспансері. Лікарі запропонували закодуватись. За третій разом «підшився». Дуже вдячний лікарці п. Дарії Дмитерко. Відтоді більше пити не хотів, але зник сон і з’явився великий тягар на душі. Три роки спав лише по 15 хвилин на добу. Думав, що збожеволію.
Дружина запропонувала піти до «бабки», щоб злити на віск. Після двадцятого «сеансу» мені стало настільки погано, що жінка, яка це робила, сказала сама: «Підіть до церкви. Може, Бог допоможе…».
Перший раз я пішов до сповіді 16 липня 2009 року. Висповідався з гріхів усього життя. Коли приймав Святе Причастя, то не розумів, Кого приймаю, просто робив те, що люди робили. Опісля відчув легкість. Вдома сказав дружині: «Хочу прилягти поспати». І проспав півтори доби. Аж тоді зрозумів: прийшло спасіння. Бог також забрав безсоння. Тоді я промовив: «Ісусе! Я Тобі винен багато, навіть не вмію молитись. Навчи мене».
Я пішов у релігійну крамничку, купив молитовник і почав читати молитви. Читати було дуже важко, бо я цим ніколи не жив. Але Господь почав мене лікувати, супроводжувати день за днем до самого себе. Я відчув радість на серці. Почав спокійно і довго спати. Коли просинався серед ночі, то молився. Уже знав напам’ять деякі молитви. Зрозумів, що Господь зцілив. Я прагнув більшого з ним єднання, а тому часто відвідував Архікатедральний собор св. Воскресіння в м. Івано-Франківську. Після кожної зміни в охороні я не йшов, а наче летів у храм. Відчував велику благодать від слухання і читання Святого Письма. Взяв участь у місіях, які проводив о. Теодозій Янків у смт. Лисець у 2013 році. Відтоді постійно ношу з собою місійний хрестик, яким благословляю рідних, друзів. У 2014 та 2015 рр. відвідував духовну школу, яка діяла при храмі Царя Христа. З 2015 по 2019 роки навчався в Теологічній Академії Івана Золотоустого на спеціальності педагог-катехит. Отримав диплом бакалавра богослов’я на 63-у році життя.
Продовжую молитись, причащатись Пресвятого Тіла Христового, дякувати Богові за Його благодать, яка сходить щомиті, щохвилини, щосекунди. Отож хай Господь благословляє усіх, хто читає ці рядки.
Ярослав ЩУР
с. Павлівка.
Від імені редакції вітаємо п. Ярослава з 65-річчям. З ним ми знайомі вже багато років. Кожного четверга він приходить, щоб отримати свіжий номер газети. У його руках дуже часто є живі квіти – дарунок для працівників часопису.
Шановний п. Ярославе! Дякуємо Богові за дар Вашого життя! Ви є гідним прикладом того, як Господь спасає і визволяє кожну людину, яка кається у своїх гріхах. Многих і благих Вам літ у радості та здоров’ї!
Чудеса можуть мати різні прояви. Потрібно просто навчитися бачити їх у повсякденному житті. Інколи вони зцілюють, піднімають на дусі, навертають, чи просто захищають нас, Божих дітей, від небезпек. Буває й таке, що чудо взагалі не запобігає стражданням чи трагедії, але в той самий час наскільки перемінює людину духовно, що вона терплячи разом з Христом розп’ятим, стає Агнцем Божим, яка через власні терпіння поборює гріх у світі. Бог же здійснює чудеса з двох причин: щоб зміцнити нашу віру і щоб зробити нам добро!
Це насправді живий приклад для тих, хто ще сумнівається, що з Божою допомогою все можна подолати! Читайте і діліться з іншими!