В інтерв’ю для ватиканських медіа, записаному напередодні одного з наймасштабніших російських повітряних ударів по Україні, Апостолький Нунцій в Україні архиєпископ Вісвальдас Кульбокас говорить про переживання українців на цьому етапі війни, про важливість допомагати людям віднаходити сенс у трагічних подіях, про гуманітарну ситуацію в країні та про необхідність супроводжувати родичів полонених та зниклих безвісті.
«У Києві ми перевантажені такою кількістю проблем, що часто навіть забуваємо про дні чи місяці, які минають. Але питання про те, який сенс можна вбачати у тому, що війна дедалі триває, є дуже глибоким, і я сам собі його задаю», — зазначає архиєпископ Вісвальдас Кульбокас, Апостолький Нунцій в Україні, в інтерв’ю для ватиканських медіа з нагоди сумної круглої дати — 1000 днів від початку повномасштабного російського вторгнення. Розмова відбулася напередодні масштабного російського ракетного обстрілу території України, здійсненого вранці, 17 листопада 2024 року, під час якого було використано понад 200 ракет і БПЛА, спрямованих проти інфраструктурних обʼєктів. Про це розповідає пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ.
Ваше Преосвященство, щоб допомогти людям плекати надію, необхідно полегшити їхній біль, супроводжуючи їх у наданні сенсу цьому досвіду. Як з цим завданням протягом 1000 днів війни справляється Церква в Україні?
Я думаю не лише про людей, які живуть на територіях, підконтрольних українському уряду, але й тих, хто перебуває за межами цих територій, а особливо про полонених. Допомагати цим людям дуже важко, тому що залишається тільки молитва, це єдина сила. Але я дуже вірю в цю силу, бо знаю, що молитва може творити чудеса.
Душпастирі перебувають поруч зі своїми людьми, і це дар Католицької Церкви, а також інших Церков і релігійних спільнот. Я бачив це, наприклад, у Херсоні, де чув розповіді про священників, які були чи не єдиною опорою для людей, і за це люди дуже вдячні священникам. Тож таке перебування поруч є дуже важливим.
Робота військових капеланів також дуже важлива, тому що солдати часто не знають, чи наступного дня будуть живі чи ні, і там питання сенсу життя стоїть ще гостріше. Я чув кілька історій про волонтерів, які привозять ліки солдатам, і часто солдати кажуть їм: «Ти для мене як Ісус, бо ти пройшов такий довгий шлях, щоб привезти мені ліки». Отже, є дуже велике усвідомлення людяності. І потім самі військові капелани, спілкуючись, наскільки це можливо, з військовими, завжди нагадують їм: «Послухайте, навіть якщо ви втратите здоров’я, життя або членів вашої родини, на цьому все не закінчується, тому що є хтось, хто любить вас, незважаючи ні на що: і це Бог». Я б сказав, що ця надія для військових має фундаментальне значення, тому що насправді є дуже багато труднощів.
Якщо ми подивимося на 1000 днів від початку широкомасштабної війни, то побачимо, що війна не йде на спад, а навпаки: у 2023 році було більше смертей, ніж у 2022 році. Якщо говорити про цей 2024 рік, то смертей більше, ніж у 2023 році. Так що страждання зростають, і тому дуже важливо перед обличчям невпевненості і страху знаходити сенс, християнський сенс. Не наважуся сказати, що Церкві це вдається робити ідеально, але кожен душпастир чи кожен віруючий намагається робити це мірою своїх сил.
Який сенс люди в Україні надають дням, що минули від початку російського вторгнення?
Війна триває дуже довго, і відчувається певна зневіра. Зневіра, тому що у світі існують такі інституції, як Організація Об’єднаних Націй, Рада Безпеки ООН, які виявляються неефективними структурами, нездатними щось вирішити. Також тому, що в Раді Безпеки засідає той, хто має до цього безпосереднє відношення. Щодо полонених, то їхні родичі завжди кажуть мені: «А яка користь із Женевських конвенцій? Хтось взагалі може відвідувати наших полонених чи ні?». Факти говорять нам, що ні, конвенції не застосовуються і не виконуються. Тож існує велике відчуття розчарування з приводу того, як людство загалом вирішує це питання, очевидно, не лише тут, в Україні, але й в інших частинах світу. Існує велике відчуття зневіри, втоми. Але я не зустрічаю тут багато людей, які рахують дні. Скоріше, це роблять в інших країнах, або я бачу це на інформаційних сайтах, які роблять це зі статистичних міркувань. Натомість, наприклад, у Києві ми перевантажені такою кількістю проблем, що часто навіть забуваємо про дні чи місяці, які минають. Але це питання про те, який сенс можна вбачати у тому, що війна і далі триває, є дуже глибоким, і я сам собі його задаю. Особисто для мене затягування війни змушує мене краще усвідомлювати ілюзії, на які ми часто покладаємось, а отже, ефемерність ілюзій.
Як виглядає гуманітарна ситуація в країні? Які потреби є найнагальнішими на даний момент?
Є різні категорії потреб. Наприклад, колишні полонені або діти, які повертаються в країну, потребують родин чи закладів, які б їх прийняли. Тому одне з завдань — визначити, яка дієцезія чи єпархія, яке згромадження має можливості прийняти цих людей. Ще одним гуманітарним викликом є координація гуманітарної допомоги, бо у 2024 році допомога різко зменшилася порівняно з 2022 роком. Потрібні групи, які можуть вселити довіру донорам, щоб реалізовувати проекти чи ініціативи там, де допомога зменшилася. Ще один аспект: деякі волонтери з Італії, з дієцезії Комо, які співпрацюють з Харківським греко-католицьким екзархатом, розповіли мені, що останніми днями вони побачили, що в регіонах навколо Харкова є багато людей, які потребують буквально всього, починаючи від дров для опалення і закінчуючи засобами гігієни, одягом на зиму, водою, продуктами харчування. Подібні виклики я бачу і в Запорізькій області. Знаю, наприклад, що в Херсонській області священники привозять людям питну воду. У багатьох регіонах є проблеми з питною водою. Тож насправді є потреба в усьому потрохи.
Чи є якісь аспекти служіння Церкви, які, на Вашу думку, особливо розкрилися в контексті війни?
Безумовно, є різні аспекти, на які варто звернути увагу. Один з них ми сьогодні також обговорювали з протестантським пастором. Ми говорили про те, що в умовах війни дуже важливо шукати шляхи до єднання. Неможливо вирішити всі труднощі, які існують між різними конфесіями та спільнотами, але дуже важливо наголошувати на тому, що нас об’єднує. Ще одним дуже важливим аспектом є те, що Церква і різні Церкви здійснюють служіння сумління, вони є голосом сумління. Це те, що роблять військові капелани, або принаймні намагаються робити з командирами, тому що є різні способи ведення війни: є більш людяний спосіб і менш людяний спосіб, і військові капелани намагаються виконувати цю місію — бути голосом сумління. Навіть на глобальному рівні, мені здається, з’явилася ця потреба, щоб Церква була голосом сумління. Бо візьмімо, наприклад, відповідальних за війну: Церква, очевидно, не може нікого примушувати, але вона завжди намагається підтримувати мінімальний контакт з усіма, вона також намагається знайти способи казати, можливо, не прямо, але зрозумілими способами, апелюючи саме до сумління, про нагальність припинити війну. Очевидно, що це важка роль, але це одне з головних служінь Церкви — бути голосом сумління, намагаючись зрозуміти, якими словами звертатися до сумління. І вона продовжує це робити.
Ви зустрічалися з багатьма родичами — матерями і батьками, дружинами, дітьми, сестрами і братами — військовополонених і зниклих безвісти. Що допомагає їм не впадати у відчай?
Очевидно, що родичі потребують великої духовної підтримки. Коли я зустрічаюся з ними, то кажу: «Коли ви молитеся за своїх близьких, або якщо ви не віруюча людина, коли ви думаєте про своїх близьких — я знаю це з розповідей полонених, які вийшли на волю, — то молитва чи навіть проста думка передається, вона доходить. Я чув розповіді колишніх військовополонених, які говорили, що з відчаю або через тортури, яких вони зазнавали, думали накласти на себе руки, але їх рятувала або думка про Бога, тому що віра часто рятує, або пам’ять про близьких, про членів сім’ї. Ми знаємо, що молитва чи думка доходить, так би мовити фізично, до рідних і підтримує їх. Але очевидно, що є потреба супроводжувати цих родичів у більш структурований спосіб. Я б сказав, що супровід цих людей ще недостатньо добре поставлений, тому що тут потрібні фахівці, психологи, а часто потрібна проста присутність поруч з ними. Іноді, коли члени сімей ув’язнених приходять до мене на зустріч, то важливо навіть просто поговорити, дати їм виговоритися. Але важко охопити всіх, тому що членів родин тисячі, бо полонених тисячі. Існують також ініціативи з боку Церкви щодо підготовки священників і волонтерів Карітасу для допомоги цим людям. Тому що було б занадто банально сказати цим людям: „Все буде добре“. Потрібна підготовка, навіть спеціальна підготовка, щоб з ними розмовляти. Часто не треба нічого говорити, а просто бути поруч, мовчки.
Ваше Преосвященство, чи хотіли б Ви щось додати?
Я хотів би додати, що завжди велика радість бачити групи людей, які продовжують приїжджати сюди з різних країн: з Італії, Польщі, Франції, Німеччини. Іноді вони привозять з собою невелику допомогу, тому що це прості люди. Але це, дійсно, приносить радість. Їхня особиста присутність також створює певний контраст до того, як про війну говориться в засобах масової інформації, де війна часто обговорюється лише в цифрах, тобто в менш людських аспектах, або ж даються лише холодні коментарі. Натомість візити молитовних груп чи волонтерів завжди приносять радість, бо дають віру в те, що є серце, є людяність, а це вже вселяє надію. Війна є диявольською ще й тому, що вона хоче вбити довіру до людства, вона ризикує знищити довіру до всіх міжнародних структур, до всіх об’єднань країн, тому що результати є такими, наче б їх не було. Свідчення волонтерів і тих, хто приїжджає сюди, створюють контраст, показуючи, що є серце, є турбота, є небайдужість, є людяність. І я хотів би, користуючись нагодою, подякувати кожному з них за ті ініціативи, які вони здійснюють.
